Перший день зими приніс приємну несподіванку – я стала лавреатом Міжнародного літературного конкурсу ім. В. Гроссмана.
Тепер моє ім’я опинилось поруч з іменем Тати Маліковської та голови Житомирської обласної організації НСПУ Михайлом Пасічником. Обоє переможців мають свої книги, а мої твори поки що у вільному плаванні. Якщо Бог допоможе, то наступного року хочу видати добірку. То така моя мрія, якщо буде мир. Збірка «В городе Бердичеве – 2014» містить 7 оповідань, має 63 сторінки. В числі надрукованих і моє оповідання. Справжнє Свято Андрія, повідомляє портал Новини Бердичева на своєї сторінці у Фейсбук.
Воно геть нелегке для читання (магічний реалізм легким не буває, це може підтвердити людина, яка дала мені благословення в літературу – Галина Василівна Пагутяк).
Тираж збірника всього 100 примірників, і навряд, чи ви його купите десь. Якби мала можливість, то виклала б інші твори. Так в соціальній мережі написала пані Максимів про свою участь у конкурсі «В городе Бердичеве – 2014».
Твір – переможець вона там теж надрукувала, тож маємо можливість його прочитати.
ЧЕРЕШНЕВЕ ПАВУТИННЯ
Новела
… Того надвечір’я червоні півні люто розкльовували чорні черешні. Тривожились господині, бо їх чоловіки, їх добрі господарі, рахували поміж своїх ребер гостродзьобі патрони: один, два, три, десять …
А потому сорок днів минуло і сорок душеньок до Бога відбули.
Говорили всі пошепки… чорні звістки боялись нести листоноші… але треба було… бо холодильників не було.
І на кладовищі – горбки жовтими плямами… рядами, рядами…
А чорні … Вони – саранчею голодною… а потому падали від вкраїнських куль, як попіджинані снопи, невисохлі під сонцем, і стікали жовтими соками… бо відтяті від землі.
Ті, хто гордо носили автомати в руках… зупинили рефрижератор…
– Куда?
– До Житомира..
– Вилезай… Живва, сволочь… Вилезай!!!!
Затріщали шви рукава… зойкнула глухо кабіна… гупнув до дороги черевик…
Вони мали свого водія… Вони мали достатньо сил, щоб випотрошити холоднюче нутро вантажівки. Вивалювались на обочину акуратно поскладані ящики з морозивом. Біле… на білому чорне… біле…на білому червоне…
Джем… солодкий … черешневий…
Такий, як в дитинстві. Розкльовані шпаками, черешні червоні півні на землі докльовували… Андріяш тягнувся до гілок… Але гілки від нього втікали. До зірок втікали. Шмагали зіркам очі їх ясні… і очі зірок кров’ю наливались. Зірки сердились. Андріяш й на них ображався. Та через два літа підріс, і гілки перепрошували його, гладили по голові та обдаровували соковитими плодами.
…Він лежав, уткнувшись в теплу споконвічну черінь землі.
Чорні тим часом вантажили до його чистенької машини смердючий вантаж в темному целофані. Андріяш колись в школі на уроках біології вчив що люди …походять від земноводних. Ото була якийсь мільйон років тому істота. Жила собі десь у темних водах солоного океану і нічого іншого не бачила, навіть подібних собі. Вона засинала отак, як Андріяш. Втикалась у глевкий намул і прагнула задихнутись. Але кожен новий день сірим киселем уривався до її ніздрів. Так було багато років. Одного ранку ця слизька істота виплила на поверхню води і затрималась на пругких хвилях, бо побачила невидане досі – землю.
Поволі поплила до жовтого горбочка , де пасмами – зелено, зелено…
До чого це він, Андріяш? А до того, що .. всі гниють однаково… і всі однакові. Ото: кілька в консервних банках… м’якенька така, без хребтів. Відкрий її, і їж сьогодні, бо завтра смердітиме. А тих, що в целофані – як кільок в томаті… з вчорашньої консервної банки.
Їх порохом присмажило…
Андріяшеві перед очима зазеленіло.
То перед ним прочвалав один з чорних – в зеленій «жаб’ячій» уніформі…
«Зелені чоловічки не лише Крим, але й мене настигли» – подумав мимоволі.
– Готово уже? – запитав «жаба» у вантажників.
– Да, командир!
– П’ять минут на отдих! – наказав чітко й голосно.
Тихенько скрипнули дверці рефрижератора, ляснула вже голосніше скоба – за непокору не розстріляють, бо вона тут все тримає…
– Етого куда? – показав котрийсь.
– Пускай лежит. Нам зачем? – це вже їх старший, їх «жабій» знову озвався…
Потім вони вийняли з його кабіни ледь розпочату пляшку мінеральної води. Вмивали руки від смороду й іржавиці, витирали їх байдуже об його, Андріяшевого коца, яким він вкривався, як приставав десь на обочині відпочити.
Того коца його Римка дбайливо після кожної поїздки відпирала, допитуючи ревниво в Андріяша, чи не кутав він якусь дівку, котрих при обочинах багато, у це тепле покривало.
Андріяш хрестився і божився… ревнива жінка зрештою вірила, бо відчувала, що він говорить правду.
Коца чорні пожбурили біля ящиків. Повсідались. Довго їли морозиво, вибираючи з ящиків найдорожче. Вишукували або по написах, або по тому, хто перший роздобув, і з якого.
Гелготіли на своїй, не зрозумілій Андріяшеві мові, дикій, погрозливій, наче громовиця в жнива…
Андріяш отямився від її гуркоту… Зерно в полі позбиране, а котре не позбиране, то поникло й плаче.. . а котре не плаче , то – вуглем, вуглем…
Пругкі краплини дощу застигали на його скуйдовженому напівсивому чубі, нишкли в бровах, вривались зрадливо за комір…
Били громовиці…
Серце калатало дзвонами..
В голові – море розбурхане хвилями до вух…
В очах – пів океану солоного…
Андріяш підводиться поволі, як та земноводна істота, котра щойно з моря вилізла на сушу…
Громи б’ють вже на землі.
– Хочу … назад в океан…
Він зрозумів, що жити так далі не зможе. Він знайшов, він підніс над головою… Він хотів вкритись своїм колишнім коцом… Але не зміг. Од нього тхнуло вчорашньою кількою і земляним білим хробаччям…
Андріяш зрозумів, що так, як вчора, вже не буде. Ніколи не буде.
Він чвалав під громовицями «Градів» по розкислій від дощу обочині і рахував кожен камінець, попри який проходив.
Сизий безпросвіток кусав його руки, лоскотав пальці ніг і кінчик язика. Топив його очі в драглистих мочарах, котрі виринали обабіч дороги що метра, щокроку…
Андріяшеві якоїсь миті камені на дорозі стали більшими. Вони росли, як гриби-порхавиці, сіруватими круглими клубками обплутували Андріяша невидимими, нетривкими павутинами.
«Мені б зараз бердиш гострий… щоб легенько… доторком розрізати павутину, звільняти себе від того безнадійного полону».
Його дід Іцхак так і зробив би. Дід з бердичівської м’ясорубки влітку 1941 року уцілів, залишився живим… тільки без правої руки…
А лівою збудував хату. Праця була важка. І правиця, якої не було, нила днями й ночами, доки дід не помер. Дід лишив свою руку в павутині війни і плакав за нею ночами …
«Мені не можна без рук. Боже! Не можна… І без ніг не можна!! Не можна мені …!» – тривожиться Андріяш.
На обочині – тепло. Темний острівець омиває вода… Андріяш хотів побачити Бога, попросити, щоб залишив йому руки й ноги, бо інакше він не зможе більше сісти за кермо…
Але Бог не вийшов до нього з райського Саду. Може відпочивав, а, може, втихомирював бунт на котрійсь з планет. Бо то не тільки на землі чорний неспокій панує.
Андріяш раптом побачив, як якийсь корабель причалив до його острівця. Звідти вийшов сивий бородатий чоловік, а за ним – хлопці високі, статні, чубаті. Сим… Хам… Яфет…
«Котрий з них мій рід розпочав?»
Андріяш вдивляється в обличчя молодиків, але не впізнає нікого… обличчя віддаляються…
Оте земноводне, що вийшло з тьми океану, повинно піти назад, в солоні слизькі води. Бо на сушу прийшов Ной.
– Він марить… змочи-но серветку водою… – просить бородатий когось мовчазного…
Хтось мовчазний набирає снігу з верхів’я Арарату і прикладає Андріяшеві до чола.
– Нам би до Житомира якнайшвидше… А там ..там легше буде. Врятують… – озивається нарешті молодим голосом його рятівник.
Та це ж… прародич…
Андріяш всміхається.
Він запросить бородатого Ноя… І того гладко виголеного – теж. Він обох до своєї господи запросить… дружина зрадіє… бо святі в хату не щодня ходять…
Андріяш збудував свій дім недалеко од Богданівського лісу. Від того лісу – вже й пеньки зотліли, але невидимі пугачі пугують всеньку весну й ще пів літа. А восени змовкають.
Римка сердилась:
«Не вигадуй, чоловіче! Нема там ніяких птахів!»
Андріяш знав, що птахи є, що вони завжди там були. Прилітали зі зворотного боку Місяця. Бо там жили…
Андріяш не мав тої підприємливої жилки, що його прадіди. На торговиці не опинився навіть в голодні дев’яності. Він вмів хіба що кермувати автомобілями. А всього решту не вмів. Ще любив читати Шолома Алейхема. А Бальзака мало що читав. Поважав хіба за те, що той француз, хоч і крутив голови пані Евеліні багато років, та таки обвінчався з нею в костьолі Святої Варвари, як порядний чоловік. Андріяш теж з Римкою обвінчався. Шкода, що Бог їх до спільного життя благословив, та дітьми не квапився обдарувати.
…Того дня мати наказала Андріяшеві, щоб нарвав черешень. Чорних черешень.
«Черешні спілі, синку… Як не зірвемо, то осипляться… Нарви трохи в дзбанок… Зваримо татові пирогів, як з роботи повернеться голодним».
Батько повернувся, щойно корови однесли до хліва поміж рогами сонце, та сховали його в жолобі й сіном притрусили…
Батько їсть пироги… встромляє виделку – червоно-чорна сукровиця по білому – цівкою, цівкою.
Андріяш підбігає до стола і вихоплює макітру. Пироги – додолу…
Андріяш підіймає з підлоги та заціплює одного пирога в руці:
Батько здивовано встає з-за стола:
« Що з тобою, синку?»
Рятівники раптом посуваються.
Батько сідає біля Андріяша, бере його за руку…
Коли зранку падав сніг –
Кіт зліпив собі пиріг.
Доки жарив, доки пік,
То пиріг… водою стік – декламує стиха батько.
Андріяш майже не бачить батькового обличчя.
– Тату, а чого так темно, тату? – Андріяшеві з очей котяться сльози.
– Давай руку, синку, та ходімо до хати. Он весь Бердичів спить вже… Я не серджуся. Замість пирогів я свіжим молоком та хлібом повечеряв… Ходімо…
Андріяш простягає руку…
Тих двоє з Ноєвого човна переглядаються поміж собою…
Вони щойно проїхали дорожній вказівник «Житомир».
А червоні півні клюють чорні черешні. Не перестають клювати ні вдень, ні вночі.
Шумить Гнилоп’ять до Римки, котра прийшла з відрами по воду:
– Йому сорок кілометрів залишилось… сорок залишилось… сорок…
– Як від землі до неба, – каже мовчазний до старшого, бородатого.
… і вже ніхто з них нікуди не поспішає.
19 жовтня 2014 року.
