Місто з вітром, що наскрізь гуляє вулицями…
Легкий вітерець тріпає павутини на підвіконнях.
Погода розшарувалася – до зими, ніби, пришили невидиму підкладку з весни, чи то осені.
Гуляю містом, маю звичку розглядати людей, спостерігати за їхніми звичками.
Їх цього разу нескінченний потік, і в ньому йде вона – жінка з маленькою дівчинкою, у
якої посмішка світліша, ніж будь-яке сонце.
Тільки зараз вона не посміхається – плаче
Якщо поглянути з боку, то ось ця жінка нічим не відрізняється від усіх інших.
Але тільки вона відчуває, як дощ стікає її волоссям, проникає крізь одяг, капає з вій на щоки. Своєрідна імітація невиплаканих сліз. Пошарпане пальто, яке вже забуло свій справжній колір, давно нефарбоване волосся. А ще багато відчаю в очах.
Напевно, Богу смішно дивитися з неба, як руйнується остання надія однієї людини.
Хтось іде за своїм, нехай маленьким, щастям. Хтось доїдає залишки останніх днів життя, в яких теж були мрії, прагнення, спроби знайти те, у чому, здавалося, був недолік, виправити те, що було неправильно…
У життя немає правила «всім порівну». У одного зникає, в іншого накопичується. Смішна ілюзія рівноваги.
Люди дихають ілюзіями. Абсолютно всі. Плутають ілюзії з надіями. Ілюзії – повітряні змії, що запускаються в небо майбутнього. Рано чи пізно їх віднесе вітром.
Що всередині? Нічого. Начебто втрачаєш найголовніше, начебто кінець, начебто остання крапка. Де бунт, істерики, терзання? Таке в кіно показують, коли героїня плаче над мертвим тілом героя. Може, сюжети й беруться з життя, але не з цього.
Уздовж лікарняного паркану біжать перехожі, багато з них посміхаються високому небу
і пережитим, залишеним в минулому, діагнозам.
Жінка не відчуває ні злості, ні заздрості. Подумки ставить себе на їхнє місце. Адже у неї все могло б бути інакше. Вона теж могла б домогтися потрібного, теплого, простого і зрозумілого людського щастя – затишних вечорів, сімейних походів у кіно, наряджати ялинку задовго, за два місяці, до Нового року і сміятися над розбитими кулями. Так могло б статися – тобто це було можливо, але зараз вже немає.
Встає з лавки, йде невпевненим кроком у бік ринку. На вулиці діти-жебраки. Смагляві, кошлаті, брудні. До неї пристає дівчинка з очима, як чорна смородина «Я їсти хочу. Тітка, дай грошей!»
Дівчинка, швидше за все, бреше – у жінки, яка трохи віддалік продає насіння, такі ж смородинові очі. Але вона сама мати, вона витягує з кишені пальто пом’яті купюри,
віддає дівчинці – жебрачці.
Ми звикли до поганих новин, ми блокуємо посилання про чужі біди, ховаємося від так
званого негативу. «Його так багато навколо, так нехай хоча б до мене всередину він не проникає».
Залишаючись байдужими до того, що на відстані, ми не віримо в те, що нещастя одного разу торкнеться нас самих.
У пошуках вигоди легко жертвуємо інтересами інших, тоді як власні жертви роздмухуємо до вселенського масштабу.
Ось-ось і відучимося відрізняти злий, безсердечний егоїзм у своїх спробах виправдати свої ж помилки.
У нас стало занадто багато порожнечі. Нескінченна балаканина, що не підкріплюючись вчинками, знецінює людське…
Я не знаю, хто була та жінка, так як і не знаю, чи побачу її ще раз, але її образ назавжди закарбувався у лабіринті пам’яті. Як тільки рука потягнулася до телефону, щоб скористатися камерою і зафіксувати момент, жінка зникла…
Вона ходить вулицями Бердичева, а отже – частинка його історії…
Олена СОНЯЧНА
