На 14 жовтня припадає відразу чотири величні свята ‒ День Козацтва, свято Покрови Пресвятої Богородиці, УПА та День захисника України.
У цей день усі українці, як ніколи, висловлюють слова подяки тим, хто захищав чи й нині обороняє наші землі на Сході країни. Вдячні школярі в цей святковий день їм дарують квіти, дорослі люди – низько вклоняються, а власні діти – пишаються. Та дуже багато вояків наразі не зуміли приїхати на свято додому, а сидять в окопах, виконуючи військовий обов’язок та захищаючи територіальну цілісність і суверенітет нашої Батьківщини.
Очікуєте розповідь про представника сильної статі? Та ні ж, сьогодні йтиметься не про чоловіків, а про людину – сильну духом. Як виявилося, у Баранівському районі є дві жінки, які не бояться життєвих труднощів та заради своєї держави готові на все. Це – Ірина Радчук із Суємець та Любов Плаксюк, що мешкає у Баранівці.
Одній з них – Любові Плаксюк – військовослужбовцю 26 артилерійської бригади ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича на день міста нагородили відзнакою “Людина року – 2019”. Та, напевно, кожен мешканець Баранівського району чи ті, хто знають її або зараз познайомляться з біографією, зрозуміють, що вона – не просто жінка року, а надзвичайна людина і справжня патріотка своєї держави. Жінка робить усе, аби в Україні було світле майбутнє та мирне небо над нашими з вами головами.
Любов Плаксюк народилася у селі Володимирівка Баранівського району. Закінчила Зеремлянську ЗОШ І-ІІІ ст., після чого вступила до ЖДУ ім. І. Франка, де здобула вищу освіту на історичному факультеті. Закінчивши вищий навчальний заклад, працювала вчителем історії та права у Мирославській школі, а паралельно займалася з дітками в ігровій кімнаті.
– Як Ви потрапили на службу? Якими були Ваші перші кроки?
– Я дуже довго обдумувала правильність цього рішення. Та все ж серце підказувало йти за власним бажанням. Насправді, я чудово розуміла що мене чекає, бо у мене уже служили брати та дядьки. У 2016 році все-таки наважилася і подала заяву. Після розмови з командиром 14-о ОНПБ «Черкаси» взяла відношення на проходження служби у ньому. Пройшла навчання на радіотелефоніста у Полтаві. Прибула у 14 ОМПБ (окремий мотопіхотний батальйон, який на той час приєднали до 26 артилерійської бригади. Побула там менше місяця і практично відразу поїхала в АТО.
– Як Ваші близькі сприйняли таке рішення?
– Знайомі мабуть десь через рік чи два тільки дізналися що я служу в Збройних силах України, а сім’я позитивно, хоча не хвилюватися за мене теж не могли. Син гордиться, завжди із задоволенням одягає власну військову форму, пошиту за його розміром.
– Що входило у Ваші обов’язки?
– Починала з посади радіотелефоніста. Звичайна робота зв’язківця – отримувати та передавати команди. Ну і, звісно, побут: нарубати дров, принести води, приготувати їсти та інше. Взагалі побут організовуємо самі собі, які умови створили в таких і живемо. До роботи звикла з дитинства, тим більше що з села і ніяка навіть чоловіча робота не лякає.
Окрім того, наш підрозділ мав іще одне завдання – охороняти та обороняти артилерійські батареї, коли вони виконували завдання. Ми виїжджали з ними на вогневі позиції, і спостерігали, щоб під час стрільби вони не піддалися нападу ворожої піхоти або ДРГ.
– А що ж виявилося найскладнішим?
– Відверто кажучи, дуже важко було у моральному плані. Особливо, після того, як із солдатської посади стала сержантом. Хлопці спочатку не вірили в мене, а коли бачили, що я не лише командую, а й даю розпорядження, в один голос вони говорили: «Жінка – на позиції – до біди».
– Як зараз до Вас ставляться колеги?
– Звісно, з часом чоловіки змінили своє ставлення. Різні ситуації були, притерлися і усе стало на свої місця. А ще нещодавно я перейшла зі свого батальйону у третій самохідно-артилерійський дивізіон. Це – моя друга армійська сім’я, хороший командир та колектив. Взагалі у мене шість ротацій в АТО.
– Що змінилося за роки Вашого перебування на Сході?
– Приємно бачити результати своєї праці. Я пішла захищати Україну за покликом серця, і тепер радію з того, що прийняте правильне рішення. Воно було виважене, не спонтанне. Я розуміла, що маю бути саме там. Впевнилась, що тут у бригаді знайшла себе, своє місце у житті. І взагалі просто роблю свою роботу.
Нині я в. о. офіцера-психолога ревізора. Закінчила дистанційне навчання на навідника. Пройшла курси лідерства – польовий вихід із виконанням практичних завдань. Після вдало зданих нормативів, мою кандидатуру подали на присвоєння звання командира вогневого взводу артилерії. Тож, нині документи подані, чекаємо рішення від Міністерства оборони України.
Радує, що на шляху зустрічаються люди, які виконують завдання, а у вільний час беруть олівці, фарби, гітару. Ми навіть пісню написали.
ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ З ВІРОЮ У ПЕРЕМОГУ!
Прийняв вдома я дзвінок
З мого військкомату:
“Пропонуємо на збори
Знову у солдати”.
Без питань, треба – їду,
Речі я збираю,
Медкомісію пройду
І придатний стану.
Ранком нас усіх зібрали,
Привезли в частину,
Одяг нам повидавали
У лиху годину.
Почалися навчання нашої бригади,
Видали нам зброю – рідні автомати.
І попали ми разом у нашу 9-ту –
Маємо тепер собі бойову гармату.
Третій наш дивізіон виконав наказ,
Підготовку всі пройшли,
Ми йдемо в запас.
– Дякую за розмову. Вітаємо Вас та усіх Ваших колег з професійним святом. Бажаємо здоров’я, радості, натхнення, миру та щоб усе задумане здійснилося.
Бесідувала Ольга Чумак
