Нещодавно наш відомий земляк поет Михайло ПАСІЧНИК став лауреатом Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця. Цієї честі він удостоєний за книгу «То – біла гарячка Росії», видану минулого року в Житомирі (Видавець О. О. Євенок) за сприяння голови Житомирської обласної організації політичної партії ВО «Батьківщина» Анжеліки ЛАБУНСЬКОЇ накладом 1000 примірників та розлогу добірку віршів під такою ж назвою у Міжнародному літературно-публіцистичному часописі українських письменників Ізраїлю «Соборність», головний редактор Олександр Деко.
Перш, аніж взяти коротке інтерв’ю з цього приводу в лауреата, познайомимо читачів з подвижниками українського духу, котрі репрезентували і репрезентують українську літературу на теренах усього цивілізованого світу, чиї імена стали титульними у контексті цієї престижної нагороди.
Досьє №1
Іван Максимович Кошелівець (справжнє прізвище Ярешко) — український літературознавець, літературний критик, публіцист, редактор, перекладач, мемуарист, громадський діяч. Почесний доктор філософії Українського вільного університету в Мюнхені (ФРН), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук.
Народився у селянській родині в с. Велика Кошелівка, Ніжинського повіту Чернігівської губернії, Російської імперії (нині село Ніжинського району Чернігівської області).
1930 закінчив Ніжинський інститут народної освіти. Працював шкільним вчителем.
1931–1933 — доцент Кременчуцького інституту соціального виховання.
1933 звинувачений в українському націоналізмові, звільнений з роботи й позбавлений права викладати увищих навчальних закладах.
Учителював у середній школі у Ніжині. 1938 отримав дозвіл читати окремі курси з історії стародавньоїукраїнської літератури в Ніжинському педагогічному інституті. 1940 вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.
Від 1944 на еміграції, з 1946 — у Тіролі (Австрія) в таборі для «переміщених осіб». Від 1947 у Зальцбурзі(Австрія) разом з іншими українськими письменниками, що емігрували з УРСР, почав видавати журнал «Літаври». Тут була опублікована його перша стаття «Нотатки про український роман».
У цей же час познайомився з В.Кубійовичем, який запропонував йому роботу в редакції «Енциклопедії українознавства». Від 1957 — член її редколегії і редактор відділу літератури. Написав велику кількість статей спеціально до «ЕУ».
1951–1955 редагував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна» (виходив у Мюнхені). Згодом на її основі було створено «Українську літературну газету». 1955—60 редагував її разом з Ю.Лавріненком. На кінець 1960 часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» були об’єднані, і з січня 1961 почав виходити літературний і громададсько-політичний журнал «Сучасність». І. Кошелівець був його головним редактором 1961–1966, 1976–1977, 1983–1984.
1992 вперше після довгої перерви зміг відвідати Батьківщину. Згодом ще кілька разів був у Києві, 1997 презентував книжку «Жанна д’Арк».
Був одружений із поетесою Еммою Андієвською.
Помер та похований у Мюнхені.
З метою увічнення пам’яті Івана Максимовича головний редактор міжнародного часопису «Соборність» Олександр Деко заснував у 1999 році Міжнародну літературну премію імені Івана Кошелівця.
Досьє №2
Олександр Аврамович Деко (23 грудня 1926, місто Яготин, раніше Полтавської губернії, зараз Київської області) — прозаїк, літературознавець, публіцист, перекладач, громадський діяч, видавець. Учасник Другої світової війни. Головний редактор журналу «Соборність» (Ізраїль) українською мовою. Жив у Чернігові та Києві. З 2004 живе і працює в Ізраїлі.
У перші тижні народження Олександра батьки переїхали до Чернігова й вдруге зареєстрували новонародженого.
Закінчив факультет історії Чернігівського учительського інституту (1950) та Львівський фінансово-кредитний технікум екстерном (1952).
Працював: з 1941 року в колгоспі, робітником, на залізниці, вчителем, начальником інспекції Держстраху, нормувальником, економістом, редактором багатотиражки, начальником планового відділу заводу, начальником відділу праці та заробітної плати управління (Чернігів), редактором республіканського видавництва «Мистецтво» (Київ). З 1968 – на творчій письменницькій роботі.
У 1970 році (після пограбування заступником директора Інституту літератури АН України 2-томової роботи «Повне зібрання творів Леоніда Глібова», на яку пішло десять років життя) був заборонений друкуватися. За клопотанням київського чиновника від літератури, Чернігівський обком компартії в кінці 1960-х на початку 1970-х років фальсифікував матеріали для суду над Олександром Деко, за антирадянську агітацію та пропаганду. Перший секретар СПУ Олесь Гончар та голова КО СПУ Юрій Збанацький приїжджали до Чернігівського обкому компартії, щоб з’ясувати що відбувається навколо Деко. Наступного дня потелефонував з Києва референт СПУ Станіслав Тельнюк й запросив Олександра Деко терміново до Юрія Збанацького. Той пояснив, що готуються матеріали до арешту та суду та що Деко має один шанс уникнути суду, терміново переїхати до Києва й затихнути, поки все уляжеться. Деко виконав пораду. Таким чином Олесь Гончар та Юрій Збанацький врятували письменника від ГУЛАГу. Згодом той же заступник директора Інституту літератури відправив за грати Василя Стуса. (За матеріалами «Вечірнього Києва»). Олександр Деко повернувся в літературу 1977 року перекладами з німецької.
Один із організаторів Всеукраїнського товариства «Меморіал». У Москві на Установчому з’їзді «Меморіалу» під керівництвом його засновника А.Д.Сахарова один від України виступив з промовою. У рамках того з’їзду на запрошення А. Д. Сахарова зустрівся з ним. Андрія Сахарова цікавила доля незалежності України. На закінчення короткої розмови Андрій Дмитрович Сахаров сказав, що поки Радянський Союз не розпадеться на національні округи, як Сахаров передбачав у проекті своєї конституції, Україна дійсної незалежності від Росії не здобуде. На Установчому з’їзді товариства «Меморіал» у Києві Олександр Деко був обраний головою і першим очолив товариство, яке прокладало шлях до незалежності України, ще в нетрях радянської диктатури.
Призначався заступником голови Київської організації Спілки письменників України (за голови КО СПУ Степана Колесника секретарі-заступники не обиралися, а призначалися). Обирався головою Української Спілки письменників Баварії (Німеччина), головою української Спілки письменників Німеччини. Нині голова Спілки українських письменників Держави Ізраїль. 1997 року заснував й став головним редактором часопису «Соборність» (Ізраїль, з 2005) українською мовою. Засновник і головний редактор некомерційного видавництва «Соборність» (Ізраїль)
– Пане Михайле, судячи з біографічних довідок, ці люди і справді багато робили і роблять для популяризації української літератури у світі. У поле зору одного з них потрапила і Ваша книга, це завдяки Олександру Деко про Вашу патріотичну творчість вже знають за кордоном, зокрема в Ізраїлі. До того, я пригадую, вірші Михайла Пасічника друкувалися ще й в США, Чехословакії, Болгарії, Киргизії, Таджикистані… Як Ви ставитеся до емігрантів, які іноді роблять для України більше, аніж деякі українці на своїй етнічній батьківщині?
– Моє знайомство з емігрантською літературою і пропагандиською діяльністю її носіїв розпочалося дуже давно з творчості Євгена Маланюка. Він був справжнім лицарм «залізних строф», як його називали критики й літературознавці. Дещо з його техніки і динаміки вірша я взяв і для свого поетичного арсеналу.
Про Івана Кошелівця донедавна знав небагато, але, мабуть, для того і створюються, функціонують літературні премії, аби, винагороджуючи достойних, одночасно пропагувати життя і діяльність тих, чиї імена ці премії носять.
З Олександром Деко у мене давні творчі стосунки. Ще у 80-их роках минулого століття він приїздив на Житомирщину з творчими візіями – виступав у трудових колективах та навчальних закладах, пропагував творчість Глібова, знавцем якої він був. От мені й доручило керівництво Житомирської обласної письменницької організації супровджувати його, представляти, разом з ним спілкуватися з різними аудиторіями. Це для мене була добра школа комунікабельної майстерності, бо Олександр Аврамович був справжнім оратором і пропагандистом у позитивному значенні цих слів.
А журнал «Соборність», який він редагує, є в числі кращих журналів світу, що виходять українською мовою в різних країнах.
– Ваша книга «То – біла гарячка Росії» вже достатньо відома в Україні, її було висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2016 року. Ми знаємо, що сьогоріч цю високу премію не присуджено нікому в номінації «Література». Це перший такий випадок в її історії. Як ви гадаєте, чому?
– Діяльність Комітету в останні роки була вартою різних нарікань. Але не мені, тим більше мені як зацікавленій особі, оцінювати роботу цього Комітету. Найкращою оцінкою була нещодавня заміна його особового складу. Затверджено також голову. Комітет відтепер очолює письменник і громадський діяч Юрій Щербак…
Якщо продовжувати тему премій, а саме вони стали приводом для нашої бесіди, як я зрозумів, то можу сказати, що книга «То – біла гарячка Росії» (перше видання) була визнана кращою книгою року 2014 на Житомирщині, в минулому році її високо оцінила Рівненська письменницька організація, присудивши Всеукраїнську премію імені Валер’яна Поліщука, на початку цього року студенти Житомирського державного університету створили за мотивами книги, про яку йдеться, буктрейлер, котрий виборов перше місце (гран-прі) у Всеукраїнському конкурсі студентських робіт.У цьому конкурсі брало участь понад 200 учасників, і це тим більше почесно, що наша спільна робота була так високо оцінена…
– Відомо, що видати книгу зараз і легко, і важко, це, на жаль, стало больовою точкою і професійних письменників. Писати книги вони вже ніби навчилися, а от знаходити кошти для їх видання вдається не кожному. Як було у Вас з цим виданням?
– Я знаю чимало «успіщних» графоманів, котрі пишуть кепсько, зате гроші їм дають чи не всі, до кого вони звертаються. Тому спонсорам потрібно ретельніше підходити до фінансування тих чи інших проектів. Неважко ж звернутися до спілки письменників з проханням дати оцінку написаному, а вже потім фінансувати ту чи іншу публікацію.
Це друга моя книга, видання якої забезпечила Анжеліка Вікторівна Лабунська, Я вже не раз переконувався, що ця жінка-політик любить і розуміє літературу, Вона завжди допомагала освітянам, працівникам культури, творчій інтелігенції. Але й вона, приймаючи рішення, чи варто допомогти мені у виданні книжки «У вільх цих кров моєї групи», консультувалася у відомого українського письменника Василя Шкляра… І це – правильний підхід, вартий наслідування.
Сподіваюсяя, що і за цю мою книжку – «То – біла гарячка Росії» – їй не соромно…
– Михайле Павловичу, Ваша громадянська лірика завдяки цій книзі та численним публікаціям в періодиці уже відома широкому читацькому загалу. Над чим працюєте зараз, що на черзі до видання?
– Хоч я все життя писав лірику – любовну, пейзажну, філософську – однак тема війни за останні два з лишком роки повністю заволоділа мною, я продовжую і розвиваю мотиви «Білої гарячки…», публікую все у «Фейсбуці», паралельно укладаючи рукопис книжки «Небесна жінка з іменем Надія». Загалом я написав понад двісті антивоєнних, антипутінських віршів. Один мій колега, письменник Василь Бондар, спостерігаючи за моїми публікаціями і виданнями, сказав, що я «чи не єдиний в Україні поет, за віршами якого можн буде колись вивчати історію цієї нічим не виправданої війни…». І це, звичайно, теж імпонує мені.
– Ну, що ж, хай щастить Вам у реалізації творчих задумів!
– Спасибі.
Публікацію підготував Валерій ШЕЛЕПА
[ad id=’11619′] [ad id=’11152′]
