Представники 26 артилерійської бригади не могли не прийняти участі у відкритті меморіалу в пам’ять про чотирьох служителів християнської протестантської церкви «Преображення Господнє» міста Слов’янськ, яких бойовики чотири роки тому викрали, катували, а потім вбили. Саме ця трагедія стала відправною точкою для налагодження знайомства та спілкування між протестантською общиною та військовослужбовцями бригади, які в своїй більшості є православними і завжди з недовірою відносилися до інших релігійних конфесій.
ІЗ СПОГАДІВ ЗАСТУПНИКА КОМАНДИРА 4 ГАДН МАЙОРА ОЛЕГА КОЗУБА:
«Коли ми прибули у зону АТО, з усіх релігійних конфесій першими до нас завітали представники християнської церкви «Преображення Господнє» міста Слов’янська. Вони намагалися головним чином працювати, як священнослужителі, але надавали значну допомогу і як волонтери. Війна наклала свої правила обережності у спілкуванні військових та цивільних на сході країни, тому перші контакти були оціночні, перевірка «на вошивість» та ступінь довіри один до одного.
Десята батарея перша налагодила довірливі відносини з капеланами, інші підрозділи попервах їх не сприймали зовсім. Свою роль тут зіграло й те, що капелани були представниками протестантського напряму у християнстві, а не традиційної православної віри.
До речи, мене хрестив у 2015 році, у бліндажі 10 батареї православний священик. Протестантські капелани надали нам значну допомогу по адаптації у східному регіоні і вагомо полегшили наше перебування у плані облаштування побуту військовослужбовців та вирішення нагальних матеріально-технічних проблем підрозділів.
Модератором цих відносин став капелан Володимир Стрельцов. Саме налагодження відносин з капеланами змінили відношення наших артилеристів до місцевого населення у бік потепління. На той час у військовослужбовці були переконані, що нещодавно звільнений від ворога Слов’янськ має такі ж проросійські настрої, що і населення по той бік розмежування. Представники церкви «Преображення Господнє» розвіяли стереотип ворожого міста. Як свідки нещодавніх подій розповідали про захоплення та звільнення населеного пункту від бойовиків, про те, що значна частина містян насправді підтримує українську армію, про криваву трагедію, яка сталася в їх общині.»
ІЗ СПОГАДІВ ДИЯКОНА ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ «ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ» М. СЛОВ’ЯНСЬКА АНДРІЯ БОРИЛО:
«Наше відношення до війни однозначне – надавати допомогу Збройним Силам України у борні з ворогом. Чому ми, віряни, котрі вірують в Ісуса Христа та проповідують ненасильство, так переконливо стоїмо на цій позиції. Чому ми, люди, які не вмішуються у політичне життя країни, так активно почали сприяти перемозі українській армії.
Мені боляче згадувати події квітня 2014 року, які стали трагічними та переломними для нашої церкви. Коли розпочалася війна, ми вирішили, що будемо надавати допомогу тим, хто постраждав від її наслідків, нести своє служіння. Ми не полишали у біді тих людей, доля яких пішла на злам після проголошення ДНР та ЛНР, які потрапили під каток воєнних дій.
Ми намагалися уточнити у владі, яка прийшла весною 2014 року у наше місто, чи можемо ми продовжувати працювати. Вони погоджувалися, що наша справа є потрібною і дозволеною. Однак події почали розвиватися у трагічному руслі.
8 червня зразу після закінчення богослужіння у свято Трійці, коли ми почали розходитися, на вході до будинку церкви нас чекали військові люди. Не називаючи причин, забрали чотирьох наших служителів: двох дияконів Володимира Величко та Віктора Брадарського і двох синів пастора Рувіма та Альберта Павенко. Сказали, що розберуться і відпустять. Якраз був сильний артилерійський обстріл, ми, взявшись за руки помолилися. То були останні хвилини, коли ми бачили наших братів ще живими.
Згодом виявилося, що їх питали, катували, знущались, інсценували розстріл.
На світанку 9 червня Володимира, Віктора, Рувіма та Альберта посадили у автомобіль і якби відпустили. У районі Машмету у авто вистрелили з підствольного гранатомету. Машина спалахнула. Володимира поранило сколком у голову і він згорів в ній, а хлопці змогли вибратися.
Їх розстріляли. Розстріляли чітко – в обличчя і груді. Гільз біля машини було багато… Таке враження, що це був сатанинський випад. Звичайний військовий не стріляв би сім разів в голову вже мертвої людини. Вони розстріляли двох братів. Віктор, який керував автомобілем, встиг сховатися в болоті.Вони навмання розстріляли болото, але самого Віктора не знайшли. Він помер від втрати крові ближче до ранку.
Про все це ми тоді не знали. У цей же день розбомбили центральний ринок, спалили дитячий будинок, п’ятиповерховий житловий будинок та фабрику на якій я працював. Фабрика згоріла. Ми згодом нарахували біля сорока влучень по її території із 120 мм гармат.
Під час цих подій у наші дома почали стукати непрошені гості, сусіди казали, що мене шукали озброєні люди, однак в цей час я намагався потушити пожежу на підприємстві. Під час обстрілу фабрики були вбиті та поранені, яких ми доставили до лікарні. Саме в лікарні я залишався надалі, щоб надавати допомогу людям, які надходили, як з легкими, так і досить моторошними пораненнями. Персонал лікарні звернувся до нас з проханням, щоб ми залишилися у лікарні та молилися, що ми і зробили.
До мене підійшла хірургічна медсестра, в майже істеричному стані і попросила пройти з нею. Підвела мене до чорного чохла, який відкрила… Цього я мабуть ніколи не забуду – п’ятирічна гарна дівчинка, шкіра майже прозора, обличчя, як виліплено з мармуру. Я дивися на неї і розумів, що те, що відбувається зовсім неправильно – люди не повинні гинути із-за чиїхось політичних амбіцій та примх. Згодом довелося хоронити людей, які загинули внаслідок цих обстрілів.
Ми продовжували жити надією, що наші заарештовані брати живи. Наша церква постилась та молилась за них. Коли Слов’янськ звільнили, ми почали шукати їх, виясняти, де вони перебували, що з ними робили, куди вони могли подітися.
В кінці кінців ми знайшли загальну могилу, у якій, крім наших братів, було ще чотирнадцять чоловік. Трьох загиблих визначили швидко, лише Володимира шукали довго. Від нього залишилося зовсім небагато: кості тазу та хребет. Розкрутили ланцюжок, знайшли членів зондеркоманди, які займалися цим похованням. Володимира знайшли на кладовищі у селищіЧеревковка. Над його могилою стирчала палиця з написом: «Машина. Машмет». Для нього навіть хреста не знайшлося.
Сторож, який охороняв будівлю напроти місця, де вбили наших братів, розповів, що не було автоматних черг, лише одиночні постріли в упор.
Наш пастор Олександр Павенко, у якого загинуло два сина, тоді прийняв рішення: «Будемо служити тим людям, які захищають нас. Якщо біда ще раз торкнеться нас, то ми будемо хоча б знати, чому саме. Так ми віруючи і не можемо брати до рук зброю, але допомагати цим людям ми зобов’язані, навіть своїм власним життям.»
ІЗ СПОГАДІВ ЗАСТУПНИКА КОМАНДИРА 4 ГАДН МАЙОРА ОЛЕГА КОЗУБА:
«Після того, як зав’язалася дружба між нашим дивізіоном та християнською церквою «Преображення Господнє», вихідні дні для бійців почали проходити більш змістовно: нас запрошували на спортивні змагання з футболу та волейболу. Програма змагань передбачала не просто саму спортивну гру, але включала в себе обід, концерт, купання у розташованих неподалік від міста озерах, подарунки. Атмосфера спілкування солдат з містянами набула теплих та дружніх нот. Головним лейтмотивом наших відносин з боку віруючих церкви «Преображення Господнє» став, так би мовити, постулат «Ви нас захищаєте, ми вам допомагаємо». Вони пояснювали, що після того, як спробували кривавий мир сепаратистів, вирішили, що будуть робити для української армії все, що в їх силах, аби полегшити солдатам виконання задачі по захисту країни від ворога.
Коли в одинадцятій батареї загинув наш товариш, а священика в бригаді не було, капелани запросили у православного настоятеля Слов’янська дозволу провести службу по відспівування померлого.
З десятої батареї доброзичливі стосунки та волонтерська допомога капеланів Слов’янська перекинулися сперш на дивізіон, а потім вже на бригаду.»
Текст та фото
Олег КАЛАШНІКОВ,
тво прес-офіцера 26 абр
