Можливо, комусь це може здатися дивним та незрозумілим – писати і читати історії про кохання, коли в країні помирають люди, і ситуація дуже напружена. Повірте! Я з вами повністю солідарна, адже теж не можу вже давно прочитати чи подивитися нічого, що не пов’язано з подіями на Сході. Але вчора, дивлячись вечірній випуск новин, я піймала себе на думці, що мій мозок уже просто не може сприймати весь той бруд та трагізм. Мені потрібна «перезагрузка». Треба трохи відволіктися. Хоча б на півгодини. Я взяла художню книжку і почала читати…
Чесно, стало легше.
Хочу надати таку можливість і вам, любі читачі.
Це історія про двох моїх бердичівських друзів, про історію їхнього знайомства. А сталося це на вулицях нашого міста. Це радує, адже я ось уже вкотре переконуюсь, що не дивлячись ні на що, гарні речі стаються з простими, щирими людьми.
Він працював на вулиці за адресою Соборна 23.
Вона теж – на Соборній 23.
Вона завжди заходила в кав’ярню через дорогу, оскільки там була найсмачніша кава.
Вони часто разом сиділи в тій кав’ярні. Тільки за різними столиками. І ніколи не поглядали один на одного. Так буває.
Вони проходили по одних і тих же коридорах, мали цілу купу спільних друзів.
Він любив Іздрика. Вона ж знала його вірші напам’ять.
Йшов час.
Він був самотнім і шукав свою половинку, але не знаходив.
Вона була самотня, але вже нікого не шукала, а просто знала: він має десь бути. Може, в Києві, може, в Америці, може, в якомусь Богом забутому селі.
Одного разу вона почула його голос по радіо і несподівано вигукнула: «Я тут. Я є».
Звичайно ж він її не почув, бо радіо – не телефон.
У нього був концерт у одній з кав’ярень Житомира, вона хотіла піти, але не пішла
На вулиці – осінь.
Одна спільна подруга сказала: «Ви дуже схожі. Він – це ти, тільки в чоловічому образі. Ти любиш Джоні Депа, а у нього є всі фільми з його участю».
Він заліз до Інтернету і побачив її на фото. На ньому вона тримала солодку вату в руках і посміхалася.
Вона залізла до Інтернету і побачила, що він серйозний чоловік, якому навряд чи сподобається те, що вона себе поводить, як дитина.
Йшов час.
Було 8 число – їхнє спільне, улюблене число.
Він йшов на центральний ринок, щоб купити букет квітів, а вона несподівано налетіла на нього.
Спільний друг сказав: «Познайомтесь, це…», але не договорив.
Він подарував їй букет ромашок (її улюблені квіти), а потім вони довго сміялися…
Ось уже три роки, як вони одружилися, мають маленького сина, живуть в Бердичеві.
Попросили мене надрукувати таку історію. Я добросовісно виконую свою обіцянку. І хочу побажати вам ніколи не переставати вірити у чудо. Знаю, що звучить це банально, але все ж: ви нічого не втратите, якщо чудо буде «жити» в вашому житті…
Олена СОНЯЧНА
