Всі ми мріємо про подорож закордон. Повсякденне життя, як правило, одноманітне, і коли з’являється можливість змінити обстановку, кожен вибирає собі відпочинок за смаком. Дехто дуже хоче поніжитися на сонечку під шум морських хвиль, інші поспішають зайнятися улюбленим спортом на схилах гір. А треті хочуть погуляти знаменитими вуличками Парижа, погодувати голубів на найкрасивіших площах Каталонії, побувати в Віденській опері, або ж просто позагадувати бажання на побережжі океану. Однак є такі люди, які не можуть жити без рідного міста. І якими б привабливими не здавалися вогні великих мегаполісів, – для них очі рідних людей та друзів сяють набагато яскравіше.
Є у мене одна подруга, яку всі таємно називають «Енерджайзером», адже заряд її позитивної енергії ніколи не закінчується. Т. проживає в Бердичеві, і сказати, що вона любить рідне місто – те саме, що сказати: «Сніг білий». Бердичів для неї – не просто місце народження, де живуть батьки, де пройшло дитинство і де назавжди залишається величезна кількість вражень та спогадів. Іноді здається, що Бердичів «протікає по її венах замість крові». І лише тут вона може думати, дихати і працювати.
Цьогоріч Т. здійснила одну з своїх найзаповітніших мрій. Вона поїхала до Німеччини. Подруга зізнається, що місто Штутгарт – дивовижне, красиве і зовсім не схоже на Бердичів. Відрізняється все: від архітектури до столиків у кав’ярнях. І коли вона п’є з друзями каву – то завжди згадує улюблену «Філіжанку». Якось у одній з наших нічних розмов по скайпу, вона мені розповіла, чим же Бердичів такий особливий.
«Бердичів – це величезний клубок натхнення, яке скрізь тебе знайде, якщо ти цього божевільно бажаєш! Більше немає ніде таких вуличок, такого кляштору, такого мосту. Іноді так не вистачає єврейських жартів, смачних тістечок з «Колобка». Я ніколи не думала, що вони такі смачнючі. Так не вистачає тут польської мови, і краєвиду з вікна. Згадую, як я вечорами сиділа в себе на підвіконні і дивилася на річку Гнилоп’ять.
Тут все інше, люди зовсім відрізняються. Я завжди мріяла поїхати з Бердичева, залишити це місто. А коли це сталося…почалася ностальгія. І річ зовсім не в тому, що Штутгарт – не красиве місто. Абсолютно навпаки. Просто це – не Бердичів. Це – не місто чотирьох культур. І тут немає Бердичівського пива. Я точно знаю, що коли повернуся – дивитимуся на свій Бердичів зовсім по-новому», – зізнається Т.
Та й дійсно подорож бо Бердичева ніколи не зникає з пам’яті. А що вже говорити про бердичівлян? Ми просто приречені знати, що «Таки да!!!Это – Бердичев». Це доля. Бердичівлянином треба народитися!
Ще Т. розповіла, що в Штутгарті всі чули про «Єврейський Париж», і переповіли їй свій улюблений жарт про наше місто:
«Єврей їхав в одному купе з іноземцем.
– Скажіть, пане, а куди ви їдете?
– Я? в Баден-Баден. А Ви?
– А я в Бердичів – Бердичів, – єврей ні скільки не розгубився».
Приємно усвідомлювати, що наш навіть жителі Німеччини знають про наш Бердичів. Залишається нам, бердичівлянам, полюбити рідне місто ще сильніше і працювати задля його культурного та духовного розвитку.
Оленка СОНЯЧНА
