Михайле Павловичу, у Вас знакове прізвище – Пасічник. Кілька книг з тих понад двох десятків інших, які Ви видали впродовж своєї творчої діяльності, теж мають «солодкі назви»: «Робочий день бджоли», «Бджолині пасовиська», «Меди молодих медитацій», «Бджолині вибори»… Це дуже символічно – перебувати в координатах свого імені. Тим більше бджола – символ працьовитості, високої організованості… Що скажете з цього приводу?
Я все своє життя перебуваю в системі символів і знаків. Скажіть, хіба не символічно, що моє перше рідне село (по батькові) зветься Половецьке, а друге (по матері) – Татарнівка? І прізвище, і ці назви – вже поезія. А ще – історія, етнографія, традиція поколінь… Тому свою родову термінологію я використовую у творчості дуже часто, втішаючи своїх прихильників і подразнюючи недоброзичливців і снобів.
Син батьків безвесільних –
Найзаконніший син –
Я – татарнівське зілля,
Половецький полин…
……………………………
То є перша моя половина
Того чуда, що зветься життям, –
З половецько-татарського сина
Сформувавсь у вкраїнського сам…
Бачите, як плавно ці реально поетичні символи і знаки переливаються у формулювання мого поетичного кредо, моєї громадянської позиції: «сформувавсь у вкраїнського сам…».
Читацький загал (а це вже кілька поколінь школярів і вчителів, бо то Ваші найперші читачі…) знає Вас як поета-лірика, але останнім часом Ви багато пишете гумору, політичної сатири, антивоєнних (антипутінських) віршів і йдете з ними найкоротшим шляхом до любителів поезії – через «Фейсбук». Ваші публікації, супроводжувані багатьма захопленими коментарями, вимірюються вже не десятками, а сотнями… На початку цього року Ви отримали свою чергову знакову премію (вона вже восьма, якщо не помиляюся…) – імені Степана Руданського за книгу «Бджолині вибори».
Я справді поет-лірик. Але поняття «лірика» – дуже широке. І в публіцистичній творчості я залишаюся ним. Лірик – це поет, котрий пише не розповідні, споглядальні вірші, а монтує їх із власних драматичних переживань, великого людського болю (Згадаймо вислів Леоніда Первомайського «Вірші пишуться не з великої літери, а з великого болю»). Природньо, що зараз мою душу шматує особливо гострий біль – за рідну Україну, яка стала об’єктом агресії декларативно «братньої» Росії… Я вже підготував до друку книжки «То – біла гарячка Росії» та «Небесна жінка з іменем Надія», і, судячи з читацьких відгуків, вони вкрай потрібні українцям. Мрію, що скоро ці збірки вийдуть пристойним накладом і я зможу поїхати з ними до наших вояків на Донбас…
Бачите, і в цих назвах теж закладені символи: те, що робить агресор, інакше як «білою гарячкою» назвати не можна, а Надії Савченко і справді стала для нас усіх символом високого (небесного) патріотизму й непокори… А ще Надія – не лише жіноче ім’я, а й наша надія, надія України на перемогу…
Немає резону просити Вас розповісти про своє творче життя і громадську діяльність розлогіше, адже про Михайла Пасічника написано дуже багато, в тому числі й в Інтернеті, кількома роками раніше бердичівець Петро Корнійчук навіть видав книжечку про Вас під назвою «Мед з його бджолиних пасовиськ». Але хочеться продовжити розмову в обраному нами форматі символів і знаків. Які ще сакральні поняття надихають Вас на творчість?
Для мене завжди були знаковими образи коня, птаха і попутки. І хоч я в дитинстві кілька разів міг загинути саме від коня і автомобіля, все ж це мої улюблені образи, які я часто експлуатую, пишучи поезії. Птах у мене завжди є символом волі, неміщанського способу життя, високого устремління в небо:
Ви знаєте, як птах живе? Я знаю!
У птаха ні копієчки немає!
Як він живе – для інших невтямки:
Небесні в птаха мрії і думки…
А про попутку дозвольте мені процитувати вірш, розміщений на Вашій сторінці у «Фейсбуці»:
Я – ПІЛІГРИМ І МЕНЕСТРЕЛЬ ПОПУТКИ…
На перехресті вскочити в машину,
Що вигулькне умить нізвідкіля,
І слухати шовковий шурхіт шинний,
В шалену швидкість влиплий битий шлях…
Звільнити душу від печалі й смутку,
На вітер сплюнуть тиск через плече,
І як в коня колись, врости в попутку,
Що розлива по тілу щастя щем.
Дорога має бути Божим дивом,
Щоб їхати, помолодівши враз,
Куди – у час той справді неважливо,
Навіщо – теж байдуже у той час!
А як ще й хлопець трапиться веселий,
Тоді в цю дивну пору золоту
І лісу, й поля плавні каруселі
Крутить очима й дякувать життю!
Хтось любить електрички і маршрутки,
Хтось мандрувати морем-небом звик,
Я ж – пілігрим і менестрель попутки,
Хоч встрель мене – не зраджу їй повік!
Ви і справді часто користуєтеся попутками?
Останнім часом – десять років підряд (рівно стільки я працюю у Житомирі, виконуючи обов’язки голови обласної організації Національної спілки письменників України), а тридцятьма роками раніше – з 1979 по 1985 – я був головою обласного літературного об’єднаня і теж добирався до Житомира і звідти зазвичай попутками. Живу я – Вам це відомо – у Гришківцях. Символічно і те, що я єдиний в Україні голова творчої спілки зі статусом Національної, який не живе в обласному центрі…
Якось Ви сказали, що Ваша душа «зависла» поміж Бердичевом і Житомиром…
В одному вірші я написав:
Часто там і там буваю.
Друзі зліва й справа кличуть.
Встану вранці і гадаю:
У Житомир чи в Бердичів?
Ці два міста мені і справді рідні, в них я почуваюся, як риба у воді – вільно і розкуто. Люблю бувати в навчальних закладах обох міст – лише там ще хочуть бачити поетів, слухати вірші, розмовляти на теми культури і мистецтва. А з педагогічним та технологічним коледжами у мене взагалі тісна співпраця. Тамара Василівна Бабійчук і Валентина Валентинівна Радчук дуже часто запрошують мене на різноманітні заходи, їх учні охоче купляють у мене книги – чого гріха таїти, сучасний поет має бути ще й продавцем власної духовної продукції…
Ви сказали – «лише там ще хочуть… розмовляти на теми культури і мистецтва…». А що, більше ні з ким розмовляти в Бердичеві на ці теми?
Культура уже традиційно є п’ятим колесом до воза державної політики. Особливого значення те колесо не має, крутиться собі в унісон з робочими, тягловими – то й добре.
Те ж саме спостерігається і в Бердичеві, який декларує себе містом аж чотирьох культур. Про це гласить і герб міста, і його гімн. Але чи надається розвитку культури у нашому стародавньому місті належна увага? Думаю, що ні. Наше завдання (я маю на увазі творчу інтелігенцію, працівників закладів культури, небайдужої громадськості) вимагати від новобраної міської ради (скоро вона почне діяти за результатами місцевих виборів), міського голови (теж буде новий або оновлений старий) активніших зусиль по реструктуризації підходів до розвитку культури в Бердичеві, наближенні її стандартів до європейських зразків. Тим більше, що наше місто має імена не лише європейського, а й світового значення: Василь Гроссман, Джозеф Конрад…
Не можу не згадати у цьому контексті прикрого факту нешанобливого ставлення до померлих бердичівських письменників з боку діючої міської ради. Довідавшись про те, що провулкові імені Зої Милашевської повернули стару назву «Газопровідний» і не пояснивши нікому причини цього, я не зволікаючи написав листа міському голові з проханням пояснити, як могло статися, що відому бердичівську письменницю, доньку репресованого в 1937 році українця і саму репресували посмертно, відібравши її ім’я у провулку на догоду якомусь чиновникові?
На жаль, притомної відповіді я не отримав і досі. Була лише відписка («склепана» чисто по-бердичівськи) заступника міського голови: мовляв, плануємо відкрити меморіальну дошку письменниці…
Десь років десять-дванадцять тому (гай-гай, як швидко час летить…) я вирішив відкрити в Бердичеві кіоск «Українська книга». На це, ясна річ, потрібен був дозвіл архітектури, відведене місце тощо. Коли я розпочав свої митарства кабінетами міської ради, на мене дивилися спочатку як на невиліковного дивака: яка іще книга? Що з цього візьмеш? Взяти ні з того «цього», ні з мене і справді було нічого, але місце під кіоск біля міської бібліотеки владі довелося виділити, оскільки я показав архітектору проект кіоска, зроблений самою СБУ! (Там у мене виявився приятель, що керував архітектурним відділом).
Здавалося б, задумане почало реалізовуватися, але через якийсь час я помітив, що на місці, відведеному міською радою під кіоск, зводиться… магазин-прибудова до житлового будинку! Після узгодження позицій із новоспеченими забудовниками я зрозумів: мені треба або згортати свій проект, або нажити ворога в особі власника моєї (не моєї?) ділянки… Я обрав перше, бо це ще й співпало з обранням мене головою ЖОО НСПУ і всі зусилля я спрямував на нову роботу…
Це лише два приклади з особистого життя. А скільки ще життів спіткнулося об байдужість чиновників?
Я бачу, як щиро Ви переймаєтеся станом гуманітарного розвитку Бердичева (не плутати з «гуманітарною допомогою»). Що потрібно громаді міста зробити у цьому напрямку насамперед?
Насамперед – завести до міської ради розумних, патріотичних, відомих у наших краях, незаангажованих бізнесом людей. Питаннями культури мають займатися у місті саме вони, але вже маючи повний інструментарій повноважень.
Бердичів може стати центром міжнародного літературного туризму, якщо подбати про відповідну інфраструктуру. Уже скільки десятиліть йде мова про відкриття музею Василя Гроссмана, а віз і нині там… Невизначеним залишається і статус будинку, в якому жив письменник. З прив’язкою до Верхівні і Франції має діяти Бальзаківський комплекс, до Польщі та Англії – музей Джозефа Конрада…
Варто було б започаткувати в Бердичеві літературно-мистецькі фестивалі під цими іменами. У Коростені, наприклад, ось уже понад десять років проводять свято «Просто на Покрову». На ньому вшановують письменників – вихідців із Коростенщини Василя Юхимовича, Миколи Сингаївського, Валерія Нечипоренка…
Ці фестивалі плюс харизма самого Бердичева забезпечать приведення у реальну відповідність лозунга «місто чотирьох культур» з його змістовним наповненням.
Спасибі, Михайле Павловичу, за Ваші роздуми, за небайдужість і прекрасні вірші…
Інтерв’ю взяв Валерій ШЕЛЕПА
[ad id=’11619′] [ad id=’11152′]
