19 грудня 2019 року до лав 26 артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича долучилася відома в журналістських, спортивних, режисерських колах людина Олексій ГОНЧАРУК, який є автором ряду друкованих видань зі спорту та брав безпосередню участь у зйомках таких документальних фільмів про українських захисників, як «Рейд. Сила нескорених», «Я піду за сонцем», «Аеропорт. Той день» та «Шлях Чорних запорожців»
Звичайно прес-служба 26 АБр не могла обійти таку подію своєю увагою і не взяти в Олексія інтерв’ю.
- Олексію, як кажуть «з надійних джерел», нам вдалося дізнатися, що до бригади для проходження військової служби за контрактом прибув досить неординарний за творчими здібностями старший лейтенант. Не ображайся, але для кадрових військових ти «піджак», який отримав офіцерське звання пройшовши всього лише військову кафедру, а не повноцінні роки курсантства у військовому виші. Тому почнемо знайомство з тобою дещо здалека, як ти прийшов у журналістику і чи зумів знайти себе в ній?
- Щодо свого професійного навчання завжди кажу у формі офіційних звітів: «Гроші платників податків пішли за цільовим призначенням» (усміхається). Тобто навчався на журналіста – за такою спеціальністю і працюю всі ці роки. Хоча освіта за цією професією – це трохи умовна річ. Як писав відомий чеський письменник Карел Чапек у гумористичному творі «Як робиться газета», журналістами, як і акторами чи політичними діячами, стають люди найрізноманітніших професій, котрі опинилися на роздоріжжі. А старший колега, один з моїх наставників, дав таке визначення фаховій сутності: «Розбиратися у смаку яєчні, не знаючи, як курка несе яйця».
Мій батько Олександр Володимирович був журналістом, багато років працював у республіканській «Спортивній газеті», тому, природно, що я з дитинства знав, що таке редакція, відрядження на подію, репортажі з певною кількістю рядків, обробка фотографій… Мені це дуже подобалося, і вже з першого класу школи був редактором стінної газети, писав сценарії виступів, малював комікси. Так і став студентом факультету, який потім реформувався в Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там у мене були гарні вчителі, один із них – Олександр Данилович Пономарів, і понині найавторитетніший експерт зі стилістики української мови. Наприклад, він відразу всіх навчив: не лід тронувся, а крига скресла.
- Вибач, що перерву тебе, але останні твої слова нагадали мені вислів Остапа Бендера з твору Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» у російському контексті: «Лед тронулся, господа присяжные заседатели. Лед тронулся». Українською лунає більш гарно: «Крига скресла, панове присяжні засідателі. Крига скресла».
Однак продовжимо нашу розмову. Після отримання диплома, у яке русло направили свою енергію?
- Зрозуміло, що за прикладом батька із різних напрямків журналістики обрав спортивну. І пізніше усвідомив, що правильно визначився не лише з емоційного, а, скажімо так, технологічного підходу до справи. Вважаю, спортивна журналістика дає найголовнішу якість – ти на певному рівні маєш знати предмет, як мінімум – правила змагань. А правила у кожному виді – фактор визначальний, вистражданий історією, щоб спортивний турнір і вміння учасників підвищував, і був зрозумілий для глядачів. Той же легендарний футбольний тренер Валерій Лобановський казав: «Яке ще видовище триматиме добровільно 100 тисяч глядачів упродовж декількох годин?!».
Працював у найкращий спортивній газеті 1990-х «Команда», на початку 2000-х познайомився з телебаченням – робив у програмі журнального типу «Команда+ТВ». Саме там зробив сюжет про заняття фізичною культурою у місцях позбавлення волі, який згодом трансформувався у мій перший документальний фільм «Спорт на зоні». Почав писати книжки про історію спорту і людей. Уже маю п’ять видань: «Сходинки гандболу. 1909 – 1965» (2005), «На ім’я Стелла» (2007), «Сходинки гандболу. 1966 – 2009» (2009), «Сни Івана Іларіоновича» (2010), «В’яжи свій вузол» (2014). Зараз разом з однодумцями дописуємо історію українського й київського водного поло, витоки якого – з початку ХХ століття. На черзі – книга про українське самбо.
- Добре, але як саме ти потрапив до іншого замісу – документального військового кіно?
- У 2015 році почалася, скажімо так, творча військова кар’єра. Надійшла пропозиція від продюсерів Поліни Толмачової і Андрія Ризванюка зробити документальну стрічку про захисників Донецького аеропорту, головний персонаж якої – Герой України, полковник-спецпризначенець Олександр Трепак. Завдання було не таким простим, адже фільм мали зробити трохи більше, ніж за місяць. Так, у травні 2015-го вийшов «Аерпорт. Той день», де я був автором сценарію. Потім до 14 жовтня ми тією ж командою зробили «Рейд. Сила нескорених», де режисерські функції виконували окрім мене вже згаданий Андрій Ризванюк і режисер монтажу Андрій Трандін. У стрічці йдеться про рейди десантників тилами ворога влітку і восени 2014 року.
Якщо перші два фільми були держзамовленням, то наступні – суто волонтерська ініціатива. Довелося виконувати ролі і режисера, і автора сценарію, а в четвертій стрічці – ще й оператора і режисера монтажу. Громадська організація «З країною в серці» і особисто її голова Юрій Маковій знайшли ресурси для створення стрічки «Я піду за сонцем» про 90 окремий аеромобільний батальйон імені Героя України Івана Зубкова. Назва – це однойменна пісня композитора-волонтера Тиграна Григоряна. Над фільмом працювали і ті, хто брав участь у зйомках «Аеропорта» і «Рейда», зокрема оператором-поставником «Я піду за сонцем» був Роман Орел.
Історії героїв батальйону побачили не тільки в Україні, ми зробили італійські й французькі субтитри і продемонстрували фільм для наших діаспор, також його побачили й військовослужбовці армії Італії.
- Восени цього року вийшла документальна стрічка про 72 ОМБр імені Чорних Запорожців, яку, до речи, у частині демонстрували для особового складу на великому екрані у 30 гарнізонному будинку офіцерів. Спілкувався з прес-офіцером 72-ки Романом Чопом і знаю, що ти також був активно задіяний у цьому повністю волонтерському проекті.
- Так, наступний проект про 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних запорожців робили за принципом «з миру по нитці». Ідею запропонувала Тетяна Примак, яка у 2015-2016 роках служила в 90 батальйоні, тоді підрозділ воював в гарячій авдіївській «промці». Коли вона вже демобілізувалася і знову стала волонтером, то якось проїжджала повз те місце і побачила, що хлопці 72 бригади будують меморіал. Їй це було дуже близько, адже за її ініціативи в Костянтинівці було споруджено Алею пам’яті 90-у бату. Назву «Шлях Чорних запорожців» теж запропонувала Тетяна, і таким чином вказала змістовний напрямок, що потрібно зв’язати покоління захисників – кінного полку Чорних запорожців Армії УНР і 72 бригади ЗСУ, що зараз носить ім’я славетних прадідів.
Отже, ми почали працювати восени 2017-го. Кожен вкладав, скільки міг: знімальну техніку використовували свою або безоплатно брали у друзів, один волонтер давав автомобіль, інший його заправляв, а коли приїжджали до військових, то вони, безперечно, не залишали нас голодними. Допомагала Національна федерація самбо України, де я очолюю прес-службу з 2013 року. Самбо – прикладний вид єдиноборств, використовується у силових структурах, до того ж, у нас є спортсмени, котрі служили в АТО, серед них – медалісти чемпіонатів світу і Європи. Підтримку надала і громадська організація «З країною в серці». У стрічці звучать пісні відомих у музичному і волонтерському світі людей – Тараса Силенка, Валерія Мартишка, Христини Панасюк і Сергія Адам’яка.
Влітку «Шлях Чорних запорожців» вийшов в ефір на національних і місцевих каналах. Влаштували ми показ і в Попасній Луганської області, де на той час воювала бригада.
- Не так часто у бойову бригаду «влаштовуються на роботу» люди, які вже визначилися зі своєю долею, знайшли свою соціальну нішу, живуть повнокровним творчим та громадським життям. Тому звідси випливає логічне питання: що саме спонукало тебе вступити до лав Збройних сил України?
- Гадаю, багатьом уже зрозуміла відповідь на питання: «Чому я вирішив піти в армію?». Полковник Віталій Покотило із оперативного командування «Північ» запропонував подумати над ідеєю продовжити свій творчий шлях уже як військовому. Чесно кажучи, мені дуже подобаються нові виклики, нові теми, нові місця роботи, тому довго не вагався і дав згоду. До того ж, знаю, що у Збройних Силах України – багато творчих людей. Наприклад, допомогла відеоматеріалами для фільму про 72 бригаду старший прес-офіцер ОК «Північ» Олена Мокренчук, а історія із її книжки «Лисичка Аліска» стала одним із епізодів «Шляху Чорних запорожців». Один із операторів стрічки був Олександр Штупун з Військового телебачення України. У 26-й артбригаді працює Олег Калашніков, котрий увічнив подвиги наших воїнів у друкованому виданні про частину.
- Так, не забувся згадати і про мене, як казав Тарас Шевченко «не злим, тихим словом». Все вірно, адже нам тепер разом служити у бригаді та ще й на одних творчих теренах.
Армійська служба має багато специфічних сторін і значно відрізняється від цивільної роботи за наймом, особливо сьогодні, коли триває російсько-українська війна, а наша 26 артбригада постійно залучається до виконання задач у зоні ООС. Особисто для самого себе ти зумів визначитися та прийняти рішення, однак, як твої рідні поставилися до подібної зміни, яка, безперечно, так само стосується їх?
- Дійсно багато людей цікавляться, як поставилися до такого крутого повороту в житті мої рідні і друзі? Позитивно, адже ми є однодумцями, вони знають, навіщо я вдягнув військову форму. Приміром, моя дружина Світлана, теж журналіст, брала участь у створенні фільмів «Я піду за сонцем» і «Шлях Чорних запорожців», як редактор – розписувала інтерв’ю героїв. Мої друзі так чи інакше допомагали у створенні фільмів і – що найдорожче! – надалі допомагатимуть технічними і творчими ресурсами. Адже планую реалізувати ще не один проект, першочерговий з них – саме про 26 бригаду, офіцером якої нещодавно став. Частина носить ім’я генерал-хорунжого армії УНР Романа Дашкевича, котрого вважають основоположником української артилерії. До речі, вважаю дуже правильним рішення, що бригади іменують на честь видатних особистостей, як би це не пафосно звучало, вірних синів України. І їхні імена треба пов’язувати з сучасними героями!
Інтервʼю взяв
Олег КАЛАШНІКОВ,
прес-офіцер 26 артилерійської бригади
ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича
Посилання на документальні фільми про які йшла мова під час розмови:
“Аеропорт” – https://www.youtube.com/watch?v=4SaKyY_18qU&t=18s
“Рейд” – https://www.youtube.com/watch?v=_cjAXBL2JTk
“Я піду за сонцем” – https://www.youtube.com/watch?v=V5-5NnQaVug
“Шлях Чорних запорожців” – https://www.youtube.com/watch?v=fgZloHsigGk&t=278s
