Бердичів – місто єднання чотирьох культур. Місце проведення нашої Літньої школи, а тепер і кандидат на участь у проєкті «Малі міста».
Бердичів має величезний потенціал: єврейська історія, клезмери та кравці, босі кармеліти, річка посеред міста, будинки з підвалами та підземними ходами контрабандистів, індустріальні будівлі радянських часів, місце вінчання Оноре де Бальзака, музей Джозефа Теодора Конрада.
Приїхавши у 2015 році в Бердичів ви побачите, що це пострадянське патріархальне провінційне місто для людей переважно за 40, з відсутністю моди на культурну активність, яку намагаються розвинути Юлия Лефтер та Остап Маланюк, приватизованим парком культури та відсутністю вищих навчальних закладів. Місто рекламного кичу, занедбаної набережної та засміченого пляжу, сірих будинків та роздовбаних доріг.
Мрія виїхати з міста на навчання до Києва чи Львова є, чи не найголовнішою думкою, яка жевріє в головах бердичівської молоді. Колись, 3 роки тому, бердичівляни багатіли головним чином з переоблаштування кузовів маршрутних автобусів, що несамовито підвищило статки місцевих автопідприємців.
Кожне з майже 300 підприємств отримувало 1500 долярів щоденно. Але податки не сплачувалися й місто занепадало. Російська компанія викупила у «червоного» директора та збанкрутувала один з великих заводів, що був її конкурентом. Зараз цей індустріальний занедбаний велетень доповнює пейзаж набережної. Мер, що третій строк поспіль тримається на своїй посаді, порізав на метал земснаряд, який чистив від мулу річку ще з радянських часів…
Але ще 100 років тому Бердичів був третім за розміром містом в Україні з портом на річці Гнилоп’ять, мав силу силенну майстерень та мануфактур, проводив 12 щорічних ярмарків. Замисливши будівництво вищого комерційного училища, бердичівська громада наголошувала в грамоті до царя, що в Одесі вже таке є, то й Бердичеву не завадить. 7 бердичівських єврейських родин мали монополію на виробництво тканин ще з часів Речі Посполитої та володіли багатьма банками. Місто налічувало 80 синагог та бейт мідрашів.
Єврейська громада Бердичева, що складала 92% ділилася на 2 релігійні протестантські конфесії хасидів та мітнагидів, які довго сперечалися одна з іншою, а потім з царським урядом проти будівництва залізниці.
Врешті міністр шляхів сполучень здобув перемогу та євреї потягнулися з міста, хоча ще у 1920-х рр. ідиш встиг побути офіційною мовою міста. Зміни генію місця Бердичева остаточно відбулися в 1930-40х рр. Кількість єврейської громади зараз не перевищує 1%.
Наразі для Бердичева найголовнішим є гуртування місцевих мешканців навколо карбування загальноміських цінностей майбутнього. Соціальний інжиніринг відповідальної та вимогливої громади, що складалася б з усіх верств населення: польської діаспори та ордену Босих Кармелітів, єврейських громад та 7 протестантських церков, спортивних осередків, артшколи еквілібристики Анатолія Залевського, Французького Альянсу та аграріїв, професійних спільнот автопідприємців та культурознавців, технікумів та мистецьких студій. Місту потрібен розвиток айдентики, туризму, громадського та велотранспорту, культурних та технічних хабів та креативного бізнесу.
