Кожен житель України знає, як важко тут простій людині добитися справедливості коли вона йде проти системи.
“Коли в результаті жахливої трагедії гине рідна тобі людина, важко не зійти з розуму від відчаю та суму, а втримати себе у руках і знайти сили, щоб жити далі. Неможливо описати увесь той біль, який відчуває маленька дитина, що назавжди втратила свою матір. Спустошеність, безвихідь та нерозуміння того, чому, власне, сталася така трагедія ось уже майже два роки переслідує сорокадвохрічного Руслана Букшука та його тринадцятирічну дочку, в сім’ї яких 24 лютого 2015 року сталася жахлива подія, відголоски якої не дають їм спати і по сьогоднішній день”, – повідомляють журналісти.
Жителі міста Бердичева, мабуть, добре пам’ятають жахливу трагедію, коли на пероні залізничного вокзалу під товарний потяг потрапила вчителька української мови та літератури НВК №10 Букшук Ірина. Удар був такої сили, що бідолашна жінка загинула на місці аварії, по даному випадку було відрито кримінальне провадження слідчими міста Козятина з лінійного відділу міліції, однак через кілька місяців справу закрили. І лише ціною неймовірних зусиль, довівши справу до суду, чоловіку покійної вдалося домогтися продовження кримінальної справи, а в Постанові суду було вказано перелік слідчих дій, які повинен був провести слідчий.
У чому ж справа, і чому родина Ірини так наполягає на продовженні розслідування, адже згідно з службовим розслідуванням «Укрзалізниці», причиною трагедії стала її власна неуважність? Просто Руслан Букшук хоче довести, що його дружина не винна у власній смерті, а всьому виною є халатне відношення до своїх обов’язків працівників залізниці. Чоловік ділиться з нашими журналістами своїми переживаннями:
«Я точно знаю, що моя жінка не винна. Через халатність посадових осіб «Укрзалізниці» моя дитина залишилася сиротою, а я залишився вдівцем. Дочка отримала дуже сильну психологічну травму. Уявіть, після похорону матері вона сиділа в Інтернеті і шукала способи як можна оживити людину! І повірте мені, це тривало не день і не два. Крім того десь у квітні-травні 2015 року мені наснилася Ірина разом зі слідчим, який вів цю справу. Вона нічого не говорила, просто мовчала і дивилася на мене, тож я зрозумів, що вона, як і я, вимагає справедливості.
Коли я був в Козятинському відділенні Укрзалізниці і запитав у головного інженера, чи когось покарали за смерть людини, він в мене запитав: «А за що карати?». Тоді я зрозумів, що знаходжуся в глухому куті. Ні догани, ні попередження, ні бодай розуміння того, що людина втратила своє життя. Зрозумійте, якби я добре розумів і знав, що це був просто нещасний випадок, я б не став діяти далі і не намагався б притягнути винних до відповідальності. Але все ж було не так…»
За той час, що пройшов з дня загибелі дружини, Руслан встиг провести своє власне розслідування, мало чи не щодня приходячи на місце, де трапилася трагедія, намагаючись зрозуміти, чому ж сталася біда. А той вечір 24 лютого 2015 року пам’ятає, як зараз. Тоді його якраз не було в Бердичеві – він відпочивав на Закарпатті в санаторії «Поляна». Так співпало, що в школах оголосили карантин, тож його дружина вирішила приїхати до нього, залишивши 12-річну доньку у своїх батьків. Приїхавши на залізничний вокзал о 22.16 год., вона одразу зателефонувала чоловіку, і вони домовилися, що як тільки сяде в потяг, то відразу ж передзвонить Руслану. Поїзд з Бердичева відправляється в 22.41, близько 22.50 не діждавшись дзвінка від дружини, чоловік сам почав їй телефонувати, але у трубці було чути тільки довгі гудки. Через деякий час з її телефону подзвонив невідомий, і представившись співробітником міліції повідомив жахливу новину про те, що його Ірина потрапила під потяг.
Відразу ж наступного ранку, ще не оговтавшись від шоку, Руслан виїхав до Бердичева. Після похорон дружини було відкрито кримінальне провадження слідчими міста Козятина з лінійного відділення міліції, однак з самого початку було видно, що вони не мають великого бажання розслідувати цю справу. Тож бердичівлянин почав сам ретельно вивчати документацію, протягом 10 днів їздив на вокзал, де аналізував ситуацію і робив свої висновки. І чим далі, тим більше знаходив доказів того, що усьому виною не неуважність Ірини, а людська халатність. Тим паче, що він ясно бачив, як справу намагаються зам’яти, підтасовуючи факти. Все розпочалося з того, що Укрзалізниця вже на наступний день після загибелі людини – 25 лютого пред’явила результати службового розслідування, де вказувалося, що трагедія сталася з вини загиблої.
Проаналізувавши цей акт Руслан відразу зрозумів, що він є сфальсифікований. По-перше не були витримані ніякі терміни про службове розслідування, по-друге – були сфальсифіковані погодні умови, що було важливо для кримінальної справи. Крім того деякі нюанси у службовому розслідуванні вказували на те, що нещасний випадок стався не навпроти приміщення вокзалу, а десь на території (місце трагедії могло трактуватися двояко, адже під термін «на території» підпадали визначення початок платформи, кінець платформи, пішохідний перехід).
Розуміючи, що службове розслідування провели аби лише скинути з себе відповідальність, вдівець звернувся з відповідною заявою до дирекції перевезень в місті Козятині з вказанням недоліків, і вони були виправлені. А саме: подано запит в Гідрометцентр, що дійсно в той день були мряка, туман, вітер. В першому акті було вказано, що людина в районі вокзалу переходячи по пішохідному переходу потрапила під вантажний потяг, а в другому акті вже було чітко прописано: пасажир, переходячи на посадку потягу навпроти приміщення вокзалу… Тобто, додалася конкретика.
Ось як сам Руслан Букшук розповів нам про своє розслідування: « Мене більше всього цікавила швидкість потяга (адже свідки вказували на те, що потяг рухався з великою швидкістю) та чи оголошувала чергова по вокзалу про проходження вантажного потягу через станцію «Бердичів», бо ті ж свідки скаржаться на те, що вони такого оголошення не чули. Аналізуючи документи, які надала на моє прохання Козятинська дирекція, я виявив, що оператор Козятина повідомив оператора Бердичева про відправлення потягу № 13 сполученням «Київ-Ужгород», оператор Бердичівської станції прийняла інформацію і тут же повідомила чергову по вокзалу. Чергова в свою чергу оголосила (в 22.28) про прибуття на другу платформу цього пасажирського потягу. Моя дружина загинула в 22.29, коли по першій колії прослідував вантажний потяг».
Ще один свідок, який є в наявності, чітко повідомляє, що в момент отримання інформації чергова по вокзалу в його присутності взяла мікрофон і оголосила про прибуття на другу платформу потяга № 13 «Київ-Ужгород». Після цього люди почали рухатися на платформу для здійснення посадки, і в цей же проміжок часу, буквально за 40 секунд, свідок вийшов від чергової для того, щоб виконати свої службові обов’язки. Але не встиг вийти з вокзалу, як почув сильний удар і екстрене гальмування потягу. І одразу зрозумів що сталося щось дуже погане. Тоді всі вибігли на вулицю і виявили між платформою та потягом тіло загиблої Ірини. Інший свідок стояв від неї приблизно в 10 метрах і стверджує, що машиніст подав звуковий сигнал, коли вона вже почала переходити колію. Це ввело її в ступор, і жінка завмерла на місті. Водночас екстрене гальмування почалося тільки після моменту удару.
«Я так розумію, хоч машиністи цього не кажуть: згідно правил та інструкцій, будь-який потяг, який іде транзитом через станцію, повинен дотримуватися певної швидкості і постійно подавати гучномовний сигнал. В той день цього зроблено не було, – ділиться своїми припущеннями Руслан. – Про ці факти я написав слідчому в листопаді 2015 року, і просив перевірити швидкість потягу, але поки він все ж надумався їхати в Козятин вилучати документи (швидкісну стрічку, яка фіксує швидкість потягів), йому повідомили, що її вже знищено. Тобто бездіяльність слідчого привела до того, що один із основних доказів було втрачено. Все, про що я просив слідчого, на 80% не виконується, з кожним місяцем притупляється пам’ять у свідків, адже з моменту трагедії пройшло вже два роки. Я надіявся, що реформа поліції призведе до того, що можливо вони почнуть працювати, але ніхто не хоче цього робити, хоч я й надаю всіляку допомогу як потерпілий. А зараз в мене з’явилася інформація, що поступила вказівка закрити кримінальне провадження, хоч ніхто не проводив слідчих дій».
Очевидним є те, що всі свідки як один підтверджують велику швидкість товарного потягу та той факт, що гальмування почалося тільки після удару. Що ще бентежить Руслана не на жарт, так це брехня машиніста поїзда, адже він стверджував, що Ірина на момент аварії нібито розмовляла по мобільному телефону, але слідчі підтвердили, що після загибелі жінки її телефон знайшли в сумочці, так само провалилася спроба «приписати» їй навушники. Чоловіка неприємно вразив цей факт, адже як може доросла людина, педагог, яка вчила дітей не користуватися навушниками на вулиці, і не дозволяла це робити своїй дочці, сама користуватися навушниками? Тож основна причина трагедії на думку чоловіка Ірини – це несприятливі погодні умови та погана видимість, недотримання машиністом товарного потягу безпечної швидкості руху, а головне те, що він проходив по першій колії якраз у той час, коли було оголошено про прибуття потягу «Київ-Ужгород» на другу платформу, після чого пасажири почали виходити з вокзалу для того, щоб здійснити посадку на потяг. Він вважає, що на місці його дружини міг опинитися кожен пасажир, який поспішав на другу платформу і не був попереджений про проходження вантажного поїзда.
За словами Руслана Букшука, він і по сьогоднішній день часто буває на залізничному вокзалі міста Бердичева. Каже, що зараз вже вокзал працює так, як він повинен працювати за своїми інструкціями: перед тим як повинен прийти Коростенський дизель-поїзд, з боку Шепетівки вантажний потяг чітко зупиняється навпроти початку платформи і чекає поки люди перейдуть на другу платформу, поки прийде дизель-поїзд, люди здійснять посадку і поїзд почне рухатися. Після цього чергова по вокзалу повідомляє всіх інших пасажирів, що по першій платформі буде здійснювати рух товарний потяг, який спочатку подає декілька гучних сигналів і вже тоді починає дуже повільно їхати. На його думку, це і є нормальна робота залізничної станції, коли люди йдуть на посадку до потягу, а не так, як було в ту ніч, коли загинула його дружина. І ні слова вибачення чи співчуття від керівництва Бердичівської залізничної станції.
