«Ніхто більшої любові не має над ту,як хто свою душу поклав би за друзів своїх». (Ів.15,13).
Святе Письмо, як дороговказ, для віруючої людини показує особливе ставлення Ісуса Христа до воїнів. Варто пригадати римського сотника, котрий бажав зцілити свого слугу і настільки довіряв Христовій силі, що міг сказати: «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мф. 8, 8). Крім того, першим наверненим серед поган був сотник Корнилій та його родина (пор. Дії. 10). Тож Боже Слово завжди з пошаною представляє воїна, який вірно виконує своє служіння на захист миру і життя. Вірно зберігаючи ці та багато інших свідчень Священного Писання і Святих отців Церква засуджує несправедливі війни, однак ніколи не перестає виявляти турботу про тих, хто зі зброєю в руках виконує служіння від імені законної і справедливої влади, задля служіння миру та захисту життя.
Безпідставними є вчення, які спокушають необізнаних зі Словом Божим та Його Заповідями «малих людей» і кажуть, що не можна брати зброю до рук і вбивати нападників, мотивуючи це тим, що це порушує п’яту заповідь Божу. Кожна людина має право захищати своє життя, і навіть шляхом вбивства нападника. І якщо можна боронитися проти божевільного, який посягає на життя і здоров`я твоє чи твоїх ближніх, то тим більше проти ворога. Що ж до обов`язку захищати життя ближніх, батьки зобов`язані захищати своїх дітей, а воїни всіх людей, їх здоров`я духовне і фізичне та майно. Було б наївно думати про Івана Хрестителя, що він не знав заповідей Божих, коли повчав воїнів, що ті мають робити: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк. 3:17).
Наведу приклад: коли в 1904 році спалахнула війна Росії з Японією, то в цій країні вже була потужна православна громада, яка складалася з місцевих мешканців. Відомий місіонер, канонізований згодом, архієпископ Миколай (Касаткін) користувався дуже великою любов’ю і повагою. І ось розпочалося збройне протистояння і щирі православні, і водночас щирі патріоти Японії запитували главу общини: «Що нам робити, адже православні росіяни – наші одновірці, але ми піддані японського імператора? За що нам молитися?» Архієпископ Миколай без вагань відповів, що їм слід без сумнівів молитися за перемогу японської зброї, тому що вони представники своєї країни, а він як вірнопідданий Російської імперії молитиметься за перемогу російської армії. «Бог все визначить, але ви маєте бути у своїх молитвах непорушними та не зрадниками». Така формула працювала тоді, і її ніхто не заперечив. Нині вона – універсальна. У такому разі скажіть, якщо православний російський ієрарх благословляв православних японців молитися за перемогу війська будистського імператора, як Українська Церква може не молитися і не благословляти наших українських православних воїнів на мужність та звитягу аж до смерті (не приведи, Господи) у їх справедливому прагненні зберегти територіальну цілісність України?
Пам’ятаймо, що в той час, коли військо захищає життя тих, хто перебуває у тилу, святий обов’язок цивільних – якщо ти зовсім юний вивчай українську історію і утверджувати в своїй свідомості українську правду, якщо ти успішний бізнесмен допоможи війську, якщо ти похилого віку не втрачай ні найменшої можливості підносити свої молитви за перемогу наших воїнів та утвердження миру.
Воїн також і сам має молитись за себе, за рідних, за Вітчизну. Тому за увесь період діяльності Христової Церкви були сформовані і складені відповідні молитви для воїнів. Зокрема це молитви: до святого архистратига Михаїла, святителя Миколая Чудотворця, преподобного Сергія Радонезького, преподобного Серафима Саровського, великомученика Юрія Переможця та багато інших. Особливої уваги заслуговує молитва батьків за дітей, які знаходяться на службі в Армії.
Молячись щоденно за воїнів, особливо випрошуючи їм і Вітчизні небесної допомоги та покрову, свята Церква возносить також і не перестає до кінця світу возносити молитви за тих, які на полі бою віддали своє життя за віру, народ і Батьківщину. У смертельній боротьбі із ворогом дуже важко себе стримати від почуття ненависті.
Тому саме за цією причиною, при всій надії на благість і милість Божу до воїнів, які віддали коли-небудь своє життя за віру і Вітчизну, ми повинні, якомога частіше, підносити за них разом із Церквою моління до Господа, щоб Він Сам доповнив у них те, чого їм не вистачало, вдосконалив те чого вони не змогли досягнути як християни. Ми зобов’язані просити у Бога подати їм засоби, через які воїни могли б увійти в Царство Небесне і там бачити лики воїнства небесного. Інакше чим ми заплатимо воїнам за їх смерть за нас? Вони зробили для нас все, що могли: поклали за волю, свободу і наше щасливе життя саме цінне в житті кожної людини – свою душу.
І тому ми зобов’язані робити те, що можемо, тобто звершувати молитву за спокій і їх душ. Це єдина подяка, яку ми в стані віддати їм. Хто відчуває справедливість цього обов’язку, той буде щодня молитись за тих, хто з безмежної любові віддав своє життя у боріннях заради спокійного і мирного перебування інших. Тому, низький поклін, честь і похвала воїнам, які вірні своїй присязі, послушні своїм командирам, далекі від зради. Честь захисникам, коли вони самовіддані, безстрашні, мужні, не бояться небезпеки і самої смерті, готові на будь-які випробовування та навіть тортури. А всі ці риси можуть бути тільки у воїна – християнина, якого ще в часи Київської Русі називали «христолюбивим». Таких воїнів виховувала і може виховати тільки свята Церква, яка завжди була поруч з українськими лицарями. Завжди молилася, молиться і буде молитись за здоров’я тих хто захищає Україну , хто поранені, покалічені і за упокій тих хто відав за неї життя, тому що вони є її вірними синами. Слава і честь українському війську! Безсмертна людська душа… Найбільший дар Творця, даний людині, котрий відрізняє її від інших живих істот, які населяють нашу Землю. Таємнича й непізнанна, нематеріальна складова, котра робить з людини не просто живе сотворіння, а дитину Божу, наділену вільною волею та сумлінням – визначальними рисами на її життєвому шляху. Рисами, котрі уможливлюють спасіння душі кожної людини у нашому грішному світі.
В нашому світі, де добро бореться зі злом, любов з ненавистю, світло із темрявою. Апостол Павло пише: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверді, надягнувши броню віри та любові й шолом надії на спасіння»(1.Сол.5,8). Спасіння – це найбільша нагорода воїна Христового. А Христовим воїном зобов’язаний бути кожен християнин. Бо наша Земля Обітованна – це Царство Боже і ми повинні воювати за кожен її клаптик, ми повинні поширювати Царство Боже вже тут, на цій жорстокій та неправедній землі.
Свої рішення відважна людина приймає у молитві. Хоробрим є той, хто не дивлячись на страх чи емоції вчиняє акт волі й діє відповідно з Божим Законом. Апостол Павло каже: «Бог дав нам не духа страху, а сили любові й поміркованості»(2.Тим.1,7). Тактика ворога – це влада страху, диктатура, фізичний та моральний терор, узурпація влади та поневолення людей, бажання зробити з них слухняну та безсловесну тварину. Тому будь-який страх (окрім страху Божого) – це провокація диявола, щоб збити нас із правильного шляху, загнати в кут і знищити.
Яким же чином нам перемагати страх? Зростати в Любові! В Любові до Бога й своєї Батьківщини. Апостол Іван каже: «Страху немає в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє страх…» (1.Ів.3,18). І коли диявол залякує нас, сіє в наших душах темне насіння страху й боязливості, ми повинні пам’ятати, що «Бог – наш люблячий батько, який збереже нас як зіницю ока і сховає в тіні своїх крил».
Апостол Павло пише про «шолом надії на спасіння». Шолом на римського воїна надягав зброєносець, а ми мусимо дозволити Христові зодягнути на нас цей шолом, бо самі ми не зможемо такого захисту ні виготовити, ні десь взяти. Бо ж Христос каже до нас через тисячоліття: «Я воскресіння і життя! Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує – той не вмре повіки»(Ів.11,25-26). Ось, де наша сила й впевненість у перемозі! Навіть загинувши на шляху Світла та Істини – ми не загинемо, а будемо жити вічно, бо йдемо шляхом Спасителя! Це той скарб віри, котрий ми бережемо у наших серцях.
Але віра – це сукупність віри серця й віри розуму. Практикуючий християнин, воїн Христовий завжди має правильне думання, він знає в якому напрямку скеровувати свої думки. Вибір шляху Христового воїна, навернення, означає зміну свідомості, зміну способу думання. Наш розум потребує твердого переконання, що ми спасенні – і ми його отримуємо, вибравши покликання воїна Христа. Воїна, котрий бореться «не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах»(Еф.6,12). Воїна, котрий виконуючи заповіт Спасителя «себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій» і йде Його шляхом. Зректися себе й віддати себе Богові – це справа не для боягузів, що покірно дозволяють іншим витирати об себе ноги, а дорога для тих, хто хоче виконати Боже призначення щодо свого життя.
Через традицію в Церкві ми маємо змогу відчути дух тисячоліть, дух нашої давнини, героїчної спадщини наших предків, а вже через неї – ми осягаємо Вічність. Церква піднімає вгору перст, вказуючи світові та повчаючи світ, але є величезна необхідність у тому, щоб постійно відчувати, що її надихає благодатний неспокій – не можна дозволити вам спати, бо сон став би для вас смертельним. Святий обов’язок християнина, ще більше християнина-воїна боротися зі злом.
Кожна людина, кожен християнин, котрий своїм життям протистоїть злу, котрий пожертвував себе й свої життєві інтереси та прагнення для служіння Христові – він, чи вона, вже є непереможними. Сьогодні в Україні ми повинні боротися, щоб зберегти свободу. Свободу своєї держави, своєї нації, врешті-решт – особисту свободу!
Самоусунення, байдужість, принцип «моя хата скраю» – це означає примирення зі злом, моральний і духовний програш у битві із самим собою та навколишнім світом, згода з тим, щоб раб у тобі переміг вільну людину. А це, в свою чергу – втрата власної гідності та самоповаги, бо в такому випадку ми погоджуємося на те, що наші діти та внуки стануть безправним бидлом. Пам’ятаймо, байдужістю зраджується Бог.
Спаситель вказав нам шлях любові й служіння, шлях активної життєвої позиції, шлях протиставлення злу. Шлях Лицаря… Хлопець ти, чи дівчина, чоловік чи жінка – від кожного з нас особисто залежить доля України та наших майбутніх поколінь!
Браття і сестри, друзі і подруги, будьмо мужніми, незламними, несімо знамення перемоги крізь щоденні труднощі, і нехай слова пророка України Тараса Шевченка: “Борітеся – поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!” – подають нам усім надію на перемогу і щасливе майбутнє Неньки України!
Слава Україні! Героям слава!
Боже благословення нехай перебуває з усіма нами.
Підготував протоієрей Олександр Стахурський,
священик Свято-Михайлівського кафедрального собору міста Житомира.
