Як ми повідомляли, велика волонтерська команда відвідала розташування бійців 139 батальйону ТрО.
Депутат Бердичівської міської ради Віталій Березовенко поділився своїми враженнями від місії допомоги 139 батальйону ТрО.
“Отже, візит до Бердичівської тероборони, яка зараз захищає нашу землю на межі Харківської і Луганської областей закінчився. Візит складний. Не фізично – емоційно”, – почав розповідь депутат.
Довелося побачити і почути багато чого. Хоча саме тому і їхали туди: побачити реальний стан речей у наших захисників, бо вже занадто багато хайпу на цій темі розвели окремі політики і політикині.
А заодно – завезли хлопцям найнеобхідніше від Бердичівської громади.Спочатку, по гарячих слідах на емоціях хотілося написати все геть детально. Проте…
Захисники
Отже – наші захисники. Посмішок на обличчях практично немає. Воно зрозуміло: постійно дивляться смерті в очі.
«Тут не стійте – зверху ворожі дрони чатують», «На тому відрізку проїжджайте максимально швидко – ворог прострілює цю ділянку», – кажуть нам (ми проїхали кілька локаціях, і на одній з них ворожі позиції були за кілька кілометрів від нас).
Постійні вибухи їх не лякають, і навіть не здригаються від них. Як і від автоматної черги, яку довелося почути. Вулицями сіл, де були, постійно курсує військова техніка. Багато техніки. Нашої.
Посмішок на обличчях хлопців нема, але кожна клітинка їхнього обличчя сповнена ненависті до ворога і рішучості не просто боронити рідну землю, а гнати звіра «за порербрик».
А ще в очах – зневага до тих, кого вважали побратимами, поки стояли на мирній землі, і хто, як тільки опинилися на фронті, одразу «дезертирували», придумавши собі міфічні хвороби і тепер ходять у Бердичеві по похоронах інших захисників, розказуючи, як героїчно пліч-о-пліч боронили із загиблим у окопі рідну землю. Хоч ні разу у тих окопах не були (Стасік – тобі особливий «привіт» від хлопців!!!).
Захмарних втрат, про які трублять місцеві любительки хайпу-политикині, не підтверджують. Кажуть – є офіційні дані, їм і треба вірити. Просять не нагнітати обстановку.
Не ниють, не просяться, а саме ПРОСЯТЬ. Кажуть, що зараз у них найбільша потреба – техніка у вигляді автомобілів: пікапів, мініджипів, «бобіків» і т.п. Простіше – всепрохідна, бо там зараз суцільне місиво у грунті (ми переконалися самі).
Бійці називають автомобілі взагалі витратним матеріалом: «Вчора «Прадо» виїхала на завдання – повернулася з переламаною навпіл рамою. Інше «Прадо» того ж дня залишилося без двох коліс», – розповідають. Тому зараз там дуже потрібні автомобілі.
Місцеві
Їх не багато як за мирного життя, але вони є. Вулиці напівпорожні. Біля однієї із багатоповерхівок самотньо виглядає образ старенької. Побачила групу людей (нас) – підійшла. «Як Ви тут живете?»,- питаємо. Жінка розплакалася (говорила, до речі, суто українською мовою). Каже – життя дуже дороге, пенсії мало, діти за кордоном. Але щаслива, що живе саме в Україні. Поскаржилася, що серед місцевих і досі багато так званих «ждунів», які сидять і чекають приходу росії.
Зустріли іншу пару – жінку і чоловіка. Підтверджують те, що почули перед цим: багато «ждунів». І у цей момент жінка розплакалася: «Що ж їм не вистачає тут, в Україні, є ж усе?». Теж розмова виключно українською, і це на рубежі Харківської і Луганської областей. Людей мало. Дуже мало.
Куп’янськ
По дорозі заїхали у це місто, провели зустріч з головою міської військової адміністрації Андрієм Бєсєдіним.
Місто, яке півроку було в окупації, у дуже багатьох місцях зруйноване, як і навколишні села. І зараз під постійними обстрілами, які ведуться щоденно.
Вибухи – вже звична справа, на яку місцеві не звертають увагу, у чому переконалися самі. Але Куп’янськ продовжує жити своїм буденним життям.
Андрій Бєсєдін розповідає, що після руйнації вдалося відновити майже повністю всі мережі водопостачання та теплопостачання. А ще ми повідомили геть усі – Куп’янськ надзвичайно чистий. Настільки чистий, заметений, загреблений, що ніхто не наважувався навіть недопалок на землю кинути.
Питаю у голови адміністрації: «Як так вдалося? Тут же війна не припиняється». Андрій Бєсєдін довго розповідає, але суть зводиться до одного: попередня влада у прямому сенсі зустрічала з короваєм окупантів.
Коли пішли росіяни, пішли за ними і їхні прихильники. У тому числі – з міської ради, з комунальних підприємств. Залишилися один із двадцяти працівників. Але ті, хто залишилися, навчилися цінувати життя, і знають, для чого вони роблять свою роботу. Вони роблять її для себе, для своїх дітей. Їм – самим тут жити. За тими, хто залишився, потягнулися інші – ті, хто не просить, а робить сам….
“То невже нам усім для того, щоб навчитися цінувати все те, що зараз цінують мешканці Куп’янська, і навчитися робити так як вони, треба самим пережити те само, що й мешканці деокупованих територій?”, – закінчив свою розповідь Віталій Березовенко.
Раніше ми повідомляли, що керівник Куп’янської міської військової адміністрації розповів про допомогу бердичівлян.
