Нічними вулицями міста ходити лячно, а вдень тепер ходити – страшно.
Уявіть, Бердичівський суд, проходить судове засідання. На лаві підсудних троє молодих людей, одному з яких нещодавно виповнилося 18.
За столом напроти, сидять захисники потерпілого. Потерпілий відсутній за станом здоров’я. Суддя викликає, для надання показань, одного з підсудних:
«Розкажіть, як це було».
Юнак, з дитячим обличчям, невпевненим голосом, став розповідати: «В квітні, я приїхав до своїх знайомих Сашка та Артура (імена змін.) у гості. У них переночував, а вранці разом з ними пішли прогулятися. Сам я спиртного не вживав. Бачив, що Сашко пив пиво. Близько 13 години, я йшов на зупинку, щоб поїхати маршруткою до дому у Житомир. Друзі мене проводжали. На одній із вулиць, назви я не знаю, ми переходили дорогу. Попереду йшли двоє людей, один з яких був потерпілий. Коли перейшли дорогу, я зупинився на тротуарі підкурити цигарку. Піднявши голову, побачив, що хлопці б’ють цього дядька. Хто першим кого вдарив я не бачив, але побіг допомогти друзям. Не знаю скільки нанесли ударів хлопці, я наніс потерпілому близько 7 ударів кулаками в голову. Потім цей чоловік впав, а коли піднявся став тікати. Я його наздоганяв. Бійка тривала приблизно 5 хвилин і припинилася сама по собі. Неподалік стояли військові і хотіли втрутився, але бійка була вже закінчена.
У вчиненому я дуже розкаююся. Потерпілому ми допомагали: моя мама давала кошти на лікування та виплатила йому 20 000 грн».
Неподалік сиділа мама Віталія і під час показань сина, по її щокам стікали сльози. Вона не вірила, що це міг зробити її добрий і щирий хлопчик. Адже вона сама його ростила і всю душу вкладала у нього. Робила на двох роботах, щоб він ні в чому не мав нужди. І з потерпілим намагалася домовитися «по-хорошому», віддавши останні кошти і позичивши у знайомих, тільки, щоб сина не посадили, не поламали йому життя. «Ні – це якась помилка, він – не такий», – думала бідна жінка.
У сумних роздумах, жінка не помітила, як її сина змінив інший, який давав вже свої свідчення: « 9 квітня до мене приїхав погостювати Віталій. Вранці він сказав, що буде їхати в Житомир і ми пішли прогулятися в парк, де я випив пива. А близько 13 години пішли проводжати Віталія на автовокзал. На перехресті вулиць Леніна і Чорновола я побачив потерпілого, підійшов до нього і наніс йому один удар в обличчя правою рукою. В руці у мене був ланцюжок – прикраса до штанів , якого я люблю крутити в руці. Після мого удару, потерпілого почали бити всі троє. Удари потерпілому наносили руками, били в живіт. Я наніс більше 10 ударів. А коли підійшов таксист і взяв мене за куртку та запитав, що я роблю. Я злякався і втік. У вчиненому розкаююся, шкодую, що так відбулося. Мені соромно перед всіма». Закінчивши промову, хлопець похилив голову. Але слідуюче запитання судді: «За що Ви вдарили потерпілого?», заставило його здригнутися. І хлопець, ледь вичавив слова: «Я не знаю».
Після цих слів показання третього учасника, для всіх присутніх, лунали як вдалині. А хлопець розповідав, що чому почалася бійка він не знає, але він примкнув до друзів. Бив чоловіка і по голові, і по тулубі. Потім до нього підійшов військовий і став його бити, захищаючи потерпілого. Далі, як припинилася бійка, він не знає. У вчиненому розкаюється. Завдану шкоду відшкодував.
Суд врахував молодий вік обвинувачених, їх щире каяття і примирення з потерпілим, тому не став «калічити» хлопцям життя (строки вони отримали умовні). Але, на мою думку, ці хлопці – вже моральні «каліки». Бо серця і душі у них «гнилі».
Жанна БЕРЕЗОВКА
