7.08.2017-Бердичів-Бердичів BIZ. Для довідки: “12 травня 2017 року стало останнім днем існування 14 ОМПБ, колишнього батальйону “Черкаси”. Він став лінійним батальйоном охорони в 26 артбригаді. Відбулась традиція прощання з прапором батальйону. Він буде переданий на зберігання в Черкаський обласний військовий комісаріат”. (Джерело: Вікіпедія)
Поранені та контужені бійці бігли соняшниковим полем і не знали, чи вдасться врятуватися, адже терористи час від часу хаотично вели вогонь з мінометів. Та й куди прямувати, щоб не натрапити на ворожі позиції? Єдина надія на заступника комбата. Він досвідчений розвідник, авіатор, як ніхто інший в підрозділі, орієнтується на місцевості, тільки він допоможе. «Олександре Івановичу, виручайте! Нас тут покладуть!» – вийшли на зв’язок із командиром бійці.
Підполковник Олександр Тихонов умить зорієнтував групу:
– Я вас підберу на дорозі між Старогнатівкою та Миколаївкою. Сонце бачите? Тож ваш напрямок 20 градусів праворуч від нього. Ми обов’язково будемо! – вольовим голосом сказав офіцер.
Він пройшов війну в Афганістані і з досвіду знав – підтримка для бійців зараз понад усе. А сам не відав, чи вдасться їм всім вийти з району, на який розпочали масований наступ російсько-терористичні війська.
Збираючи підлеглих, підполковник Тихонов викликав до себе водія і сказав: «Толю, шукай собі заміну. Ми їдемо і будемо в серйозній небезпеці. В тебе троє дітей, тобі туди не можна». На що той, без вагань вигукнув: «Ви що, мені не довіряєте? Нікого я не шукатиму, їду з вами».
Екіпаж прибув у визначений район надвечір. Через літню спеку та фізичне навантаження бійці були знесилені, а інстинкт самозбереження добряче притупився. Вони сиділи в зеленому укритті, над головами хиталися жовтогарячі соняхи, які під промінням сонця, що сідає, набували зловісного палаючого відтінку.
І тут з рації пролунав голос засткомбата: «Ви де?» Бійці сиділи і не могли поворухнутися. Йти не було сил. Олександр Тихонов зорієнтувався: якщо їх не підняти, вони там залишаться назавжди. Невідомо, де тоді брав сили командир, але він зміг переконати:
– Ми приїхали сюди, щоб ви жили. Хлопці вставайте, треба йти, треба вижити!
Ці слова стали майже крилатими у 14-му батальйоні «Черкаси», їх і досі пам’ятають визволені зі смертельної пастки бійці. Вони вдячні своєму наставникові за його внутрішню силу, яка допомагає здійснити неймовірне. Напевне, тому він завжди стоїть за правду і взаємовиручку.
Повернувшись із зони АТО, Олександр Іванович отримав пропозицію продовжувати військову службу у військовому комісаріаті. Але він щодня бачив, що ситуація така ж, як і після війни в Афганістані: психологічно травмовані солдати не завжди можуть знайти в собі сили піднятися, рухатися далі, навчитися жити заново. Особливо гостро ця проблема постає в маленьких містечках та селах, де вкрай важко знайти бодай якусь роботу. Це й спричиняє сімейні чвари, відчуття власного безсилля, оголені нерви та суцільне розчарування. Він дорожив усіма на Донбасі, кожен став рідною людиною, тож офіцер і далі відчував на собі відповідальність за долі підлеглих. А ще, напевне, спрацьовувало неписане правило льотчиків: ніколи не полишати товаришів на місці падіння літака, навіть якщо місцевість обстрілюють.
– В Афганістані такий випадок був, коли рятувати екіпаж підбитої машини прилетів другий. Душмани підбили і цей, і наступний борт. Тільки четвертому вдалося виконати місію й забрати вцілілих воїнів, – згадує Олександр Тихонов.
Так і на рідній Черкащині – він та його заступник полковник Олександр Чубенко знайшли можливість, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Попри деякі перепони, їм вдалося створити спілку воїнів АТО «Черкащани», щоб гуртувати навколо себе бійців та допомагати їм не розгубитися у вирі цивільного життя.
Звичайно, психологічна реабілітація та матеріальна підтримка важливі, та очільники спілки поставили собі за пріоритет працевлаштування. Тоді в людей буде заробіток, отже, і бажання чогось досягати. За їхньої підтримки близько 30% бійців батальйону підписали контракт та повернулися в рідний підрозділ, декому випала нагода служити в інших військових частинах, дислокованих на Черкащині.
Десять місяців поспіль Василь Карпенко воював під командуванням і Олександра Тихонова, і Олександра Чубенка. Як командир роти Василь зміг зажити високий авторитет серед підлеглих і довіру керівництва. На той час в офіцера-танкіста було дев’ять років вислуги. Та після семирічної перерви йому знову довелося стати у військовий стрій. Він – один із тих добровольців, які першими зголосилися їхати в зону АТО захищати рідний край. Навіть у військкомат прийшов сам, без повістки. Залишив там свій номер телефону, сказав: «Я згоден. Коли знадоблюся – зателефонуйте». Та чекати довго не довелося. А познайомившись у місці злагодження батальйону із командирами, відразу отримав пропозицію, яка, як каже офіцер, була майже наказом – очолити роту. Василь погодився. Зі своїми підлеглими воював під Волновахою. Він ніколи не скаржився, а найважчою операцією вважає чекати повернення додому. А вдома – страх через пережите та два місяці душевного неспокою. «Мені допомагав відволікатися ремонт, який ми розпочали з дружиною», – згадує Василь. Тоді розумів: попереду страхітлива невизначеність. У невеличкому містечку Смілі шукати роботу, а тим паче престижну, було марною справою.
І тут як грім з ясного неба: йому зателефонували та запросили на співбесіду на посаду начальника цеху однієї приватної фірми. Боєць погодився і не пожалкував. Його здібності помітили роботодавці й запропонували очолити службу охорони. Та найбільше здивування в чоловіка було тоді, коли він зовсім несподівано зустрів на вулиці Олександра Тихонова, і той запитав: «Ну як ти, як працюється на фірмі?» Він потроху починав розуміти: все відбулося завдяки його командиру, котрий і досі поруч.
На переконання Василя Карпенка, бійці діляться на дві категорії: ті хто воював, і ті, хто розповідає, що воював. До першої належить підполковник Тихонов – справжній офіцер, який не тільки воював там, на Сході, а й продовжує рятувати своїх підлеглих від зневіри та із соціального провалля. Він завжди там, де потрібен, він знає, чого від нього чекають, і нічого не просить натомість.
Галина ЖОЛТІКОВА,
журналіст “ВУ”
