Я живу в Бердичеві та часто їжджу на маршрутках. Проблем у них вистачає, починаючи від технічного стану авто, яке залишає бажати кращого, і закінчуючи відвертим хамством окремих водіїв.
Проте жодного разу аж до сьогодні у мене все ж не виникало бажання записати номер автобуса і поскаржитися.
Коротко про ситуацію. 22 травня 2015 року, ранок, близько 10.40. Тільки переступивши поріг зеленої маршрутки АМ 0792 АА, №1, сполученням Гришківці – вокзал, стало зрозуміло: водій (вусатий чоловік на вигляд років 40) не в гуморі. І проблема це, виявляється, не тільки його, а й усіх пасажирів разом узятих. Уявіть: в салоні спека, страшенна тиснява + знахабнілий водій, який раз у раз з кимось свариться без видимої на те причини. Отаким видався початок мого маршруту.
Біля ринку до керманича з проханням проїхати одну зупинку звернулася літня жінка. Причому, їхати бабуся хотіла не задарма, просто не за повну ціну. Зазвичай, водії пускають таких пасажирів, адже вона все-таки платить. Але тільки не цього разу. Відповідь водія жінці була короткою: “За ці гроші одну зупинку пройдешся…”
Далі знову. Під’їжджаємо до Вічного Вогню і зупиняємось. Перед нами урочиста хода за участі міської влади, громадськості, учнів шкіл (як вдалося з’ясувати згодом – річниця перепоховання Т.Г. Шевченка). Більшість присутніх – у вишиванках. Рух автотранспорту тимчасово перекрито, адже колона людей від пам’ятника Кобзареві рухається по проїжджій частині до Вічного Вогню. Водій починає: “Для чого ці паради у вишиванках, кому вони треба, вчора було, ось знову, і на днях ще буде. Понапридумували…” Ну і далі у тому ж дусі.
За хвилин 10 рушаємо.
Але те, що відбувається далі, шокує усіх. І до того знервований керманич починає поводитися взагалі неадекватно. Розуміючи, що він відстає від маршруту, він не їде – летить. На прохання стати на зупинці щось бубнить, кривиться, але таки робить величезну послугу – майже спиняється, голосно підганяючи пасажирів і рушаючи з місця тоді, коли висадка-посадка ще не закінчилась.
В салоні паніка, люди бояться спускатися сходами, аби їх не причавило дверима, зістрибують на ходу, намагаючись вберегти руки і ноги. Але з остраху вже нічого не кажуть водієві, тільки переглядаються і перешіптуються. Врешті, одному із чоловіків, який не встиг увійти, бо перед ним зачинилися двері, уривається терпець. Він зі злістю стукає по ньому, намагаючись все-таки потрапити всередину. Та двері не відчиняються, натомість з вікна водія уже від’їжджаючої маршрутки звучить: “Я зараз вийду і руки тобі переламаю!”
Автобус далі несеться вулицями, у салоні тиша, кричить тільки незадоволений життям водій. У стані розгубленості, сум’яття і цілковитої пригніченості я вибігаю на своїй зупинці з таким відчуттям, ніби об мене щойно витерли ноги. І записую номер маршрутки – вперше у своєму житті.
Просто ТАКЕ нелюдське ставлення не повинно лишатися без покарання. Необхідно, щоб у цьому розібралися особи, причетні до міських перевезень, для яких, хочеться вірити, пасажири – не непотріб, яким їх вважають окремі працюючі у них водії, а ЛЮДИ, завдяки яким вони, перевізники, отримують свій прибуток.
