Я, Шатило Анна, навчаюсь в Бердичівському будівельному ліцеї №3 на ІІ курсі, група № 5. Наша група проходила практику на металобазі «Міленіум Плюс». 22 жовтня 2014 року, мені та Матвійчуку Дмитру була дана команда майстрами вилазити на люльку та білити стелю. Після цього майстер Лисюк Лідія Григорівна сказала нам злізати, щоб переставити люльку. А в цей час ліса, на яких працювали хлопці поруч з нами, також мали переставлятися. Матвійчук Д. мав злізти першим, щоб я подала йому відро з вапном. Подавши відро, я також почала спускатися, щоб піти в безпечне місце. В цей час, Надольний Іван Петрович забирав від лісів дошку, яка підпирала їх, не помітивши мене.
Спустившись, я почала знімати рукавиці та ступивши декілька кроків від люльки відчула різку біль на голові. Відчуття було ніби в мене з очей на носа пішла кров, і злякавшись, я закрила лице руками. Біль була настільки сильна, що я розплакалася. Дуже сильно боліла голова та шия. Далі не дуже детально пам’ятаю: підійшли майстри та почали оглядати мою голову, спитали, чи не крутиться голова, сказали присісти, а я поскаржилась на болі в шиї, на що вони відповіли: «Червоного та крові немає, тому іди подихай повітрям».Вийшовши на вулицю та посидівши там хвилин 15, я зателефонувала мамі та розповіла їй все. Від того, що в мене був шок, мама не зрозуміла, що я їй розповідаю, сказала мені відпроситися додому. Тому я пішла і сама відпросилася додому в майстрів.
Переодягаючись, Надольний Іван Петрович сказав мені, щоб я йому зателефонувала ввечері та сказала, як моє самопочуття, і якщо я хочу, то можу на слідуючий день не приходити на практику. Не пам’ятаю, як я добралася додому. Намагаючись розповісти мамі, що зі мною сталося. Запитавши в мене: «Де болить», я показала їй ззаду на шиї. Глянувши вона побачила величезну гулю. Після цього ми одразу ж пішли в травмпункт. Лікар запитав, що зі мною сталося, де це зі мною скоїлося, та оглянувши мене, нажав на шиї, на що я скрикнула та сказала, що там болить дуже. Направивши мене до рентгену та оглянувши знімок, сказав, що в мене забій шийного відділу хребта. Сказав, що потрібна фіксуюча пов’язка та що мене направляють в лікарню в ортопедичне відділення. Мама попросила якусь довідку в училище, але лікар сказав, що травма на виробництві, тому дані автоматично передаються в училище. В лікарні мені призначили лікування.
Мама зателефонувала майстрам та сказала, що я в лікарні. Після обіду до нас додому прийшла Лисюк Л.Г. та запитала у мами що сталося?! На що мама відповіла, що хотіла б у неї дізнатися, чому, отримавши травму на виробництві, де знаходилися два майстри, а доньці не надали належної медичної допомоги. Ввечері того ж дня до мене в лікарню прийшов Надольний І.П. Він клявся, що це він винен, та що це він не втримав дошку та не побачив мене. І сказав, що він оплатить лікування. Після цього вийнявши 200 гривень попросив не піднімати скандалу в училищі. Мама сказала, що ніяких грошей від нього брати не буде, та щоб він все лікарю платив, але він нічого слухати не хотів і настоював.
На наступний ранок він додому мамі приніс ще 200 гривень. Лікар назначив мені томографію, щоб більш детальніше назвати діагноз. Мама зателефонувала майстру Івану Петровичу, на що почула у відповідь, що в нього грошей нема. Після цього мама звернулася до юриста. Написала дві заяви. Одну занесла в училище, в другу в «Страхування від нещасних випадків».
В училищі замдиректора сказав, що два майстри були в нього і сказали, що були в мене в лікарні, мій стан задовільний, нема підстав для переживання (Лідія Григорівна в мене ні разу в лікарні не була!). Далі через декілька днів до мене в лікарню прийшли замдиректора Шеренговський та Ружицький, попросили написати пояснення та взяти дозвіл мами на довідку з діагнозом. До того, як мама сама не сходила в ліцей, та не принесла їм заяву, ніхто нічого не робив. А потім обґрунтували це тим, що з травмпункту не надійшли їм ніякі дані.
Відлежавши 6 днів в лікарні мене виписали та відправили в дитячу лікарню до ортопеда. Він назначив ще два тижні бути на амбулаторному лікуванні та не знімати пов’язку.
29 числа нам зателефонував Колесніков та сказав приїхати до ліцею та побалакати з ним з ціллю все детально розповісти. Приїхавши ми побачили, що на зборах знаходяться два майстри, він, страховий агент, зам директора і Ружицький. Колесніков проводив експерименти з ціллю вияснити, чи могла дошка падаючи вдарити мене. Він показав пояснювальні дітей, одногрупників, де майже всі написали, що вона впала біля мене, тобто не зачепивши мене. Інша половина не бачила нічого. Мене зацікавили пояснювальні Лупіної та Шкіль. Адже я точно пам’ятаю, що саме незадовго до того, вони вийшли з приміщення. А завдяки зачиненим воротам не могли нічого бачити.
Викликавши дітей, вони плутались, відмовчувались в своїх свідченнях. Куземчик на запитання, що він бачив, спочатку сказав, що дошка з’їхала та зачепившись за другий крючок на лісах, зупинилася в мене на голові, а потім зрозумівши, що він неправильно сказав, різко перевів і сказав, що вона впала в бік не зачепивши мене.
Лупіна зовсім не могла нічого відповісти та лупала очима, стояла, дивилася в землю або на Шкіль, не знаючи, що відповісти і чекаючи поки Шкіль підкаже їй.
Наводячи запитання Шкіль Марині, вона, коли зрозуміла, що засипалася в своїх відповідях, не знаючи, що відповісти, сказала, що я сама замотала собі шию і сиджу дома, чим дуже мене образила, та обізвала мене брехухою.
З трудом відсидівши та вийшовши через дві з половиною години, ми прийшли до висновку зібрати дітей та в присутності їх батьків, більш детальніше розпитати їх, хто що бачив і чому вони так написали.
Наступного дня о 10.20 зателефонував голова комісії та запитав, чому нас немає, батьки та діти всі зібралися. Нас навіть забули попередити та поставити до відома на скільки годин зможуть зібратися батьки. Приїхавши, в очах батьків ми побачили злобу, адже вони прочекали нас півгодини.
Голова комісії коротко розповів що скоїлося, чому ми зібралися. Вийшовши на середину класу я намагалася розпочати розмову, та мама Куземчика Євгенія почала мене ображати та перебивати. Я дуже розхвилювалася, а так, як стан мого здоров’я не дозволяє цього, так сказав лікар, то мама забрала мене зі зборів, сказавши, що моє здоров’я їй важніше.
В кабінеті у замдиректора мама написала заяву, а голова комісії сказав, що він нас повідомить про комісію, де вона буде, і там скажуть висновок. У вівторок, 4 листопада, о 10.00 ми зустрілися спочатку з Сергієм з «Самооборони», а потім вже разом поїхали на металобазу на комісію. Головою комісії був Колесніков Р.І., у складі був Черевко С.М., Лосовський О.М., Погорільчук А.І., Ружицький О.В. Також були присутні майстри Надольний І.П. та Лисюк Л.Г., я та мама. Голова комісії описував ситуацію, з іншого зовсім боку, не беручи до уваги наші виправлення в розбіжності свідчень. Вони говорили, що в епікризі у мене написаний діагноз «кіфоз», а завдяки йому і якимсь різним рухам у мене з’явилася біль. І що ніяка дошка мене не вдарила та травми не було. Що це могло бути в мене ще з дитинства.
Коли ми пішли на об’єкт до лісів та хотіли провести експеримент падіння дошки, то Іван Петрович став спиною до лісів, а дошка була в нього між ногами. Лідія Григорівна почала його поправляти, що він стояв збоку від дошки. Ми 3 рази пробували забрати камінець, який підпирав дошку, та піддьоргнути її, адже за свідченням Івана Петровича вона не зрушувала з місця і він її піддьоргнув. І всі три рази вона падала в різні місця. Хоча це була зовсім не така дошка, а набагато менша.
Далі комісія пішла приймати рішення, ми з Сергієм залишилися чекати на вулиці. Через хвилин 10 нас покликали та сказали рішення, а також видали акт. Прочитавши його вдома ми виявили, що там невірно вказано час, коли скоїлося, що майстри мене самі відпустили додому, хоч в пояснювальній я навіть підкреслила, що сама відпросилася. Не вказано, що Матвійчук також працював зі мною, що свідчення дітей та свідків важливе, хоча коли ми з дітьми в ліцеї розмовляли, то Колесніков побачивши, що вони плутаються в поясненнях, сказав, що їх свідчення (дітей) не важливе, та що майстри мені оглядали шию. Хоч я скаржилася на біль в шиї, вони не дивилися, тільки оглянули голову.
10 листопада зателефонував мамі Колесніков та сказав, що їм з мамою потрібно зустрітися. Коли мама прийшла на зустріч, він дав їй інший акт, де стояло не 4, а 3 число, та сказав, що вони забрали в новому акті один пункт, так як травми не було в переліку документів Н-1 не потрібен.
Анна ШАТИЛО
