Директор комунального підприємства «Бердичівводоканал» Ілля Шамровський запросив мене зустрітися, аби обговорити проблеми розвитку нашого важливого комунального підприємства. На зустріч директор прийшов з головним інженером Анатолієм Ковтонюком та якимось чоловіком, схожим на пана Доманського. Півтори години ми занурювалися в питання життєдіяльності міста, де головною зіркою, звісно, було водопостачання й водовідведення.
Бердичівводоканал – це не благодійна організація
Ілля Олександрович одразу розставив крапки над «і»: водоканал – це не благодійна організація, а підприємство, яке потребує щомісячних фінансових вливань, щоб видобути воду, очистити її та доставити до осель бердичівлян. Джерело цих коштів по великому рахунку не важливо – чи то гаманці споживачів, чи то міська скарбниця. А коли питання стосується пропозицій знизити тариф, то хай громадський діяч чи політик одразу скажуть, на чому економити: залишити без води якийсь мікрорайон, недбало очищати її для всіх чи просто махнути рукою на необхідні роботи.
Пили би ми чисту воду, якби не старі труби
Щодо якості води, то тут усе ніби й непогано: з річки чи свердловин її видобувають, очищають, накопичують у резервуарах – і на цьому етапі вона відповідає державним стандартам. Але далі починається пригода: старі труби, яким уже сімдесят років, перетворюють цю воду на щось зовсім інше. У них оселилася ціла мікробіологічна спільнота, і щоразу, коли стається гідроудар чи перепад тиску, усе це разом із багнюкою радісно прямує до наших кранів. Тож мріяти про чисту воду можна лише після повної заміни мереж – чи то за бюджетні кошти, чи за милостиву підтримку донорів.
Тарифи – це окрема історія. Дотування з бюджету? Ні, це лише компенсація різниці між тим, що платимо ми, і тим, що потрібно підприємству. Місто підкидає дещицю, але якщо фінансування перекласти на бюджет, це обурить тих, хто має власні колодязі чи свердловини й не користується водоканалом, але справно платить податки.
Чи є зараз масштабні проєкти, як-от реконструкція мереж на вулиці Шевченка? Шамровський пригадав, що завершення тих робіт, які тягнулися вісім-дев’ять місяців замість обіцяних чотирьох, стало одним із його перших завдань. За півтора місяці впоралися, хоча без пильного нагляду за підрядниками це могло тривати ще довше.
Анатолій Ковтонюк про те, що болить
Тут слово взяв Анатолій Ковтонюк – головний інженер із багатим досвідом роботи ще за попередніх директорів. Він повернувся на водоканал після служби в ЗСУ та поранення, і за чотири роки відсутності побачив лише занепад. Регламентні роботи не проводилися, економія призводила до того, що замість нормальних хомутів у труби забивали дерев’яні чопи, а прориви в одному місці доводилося латати по кілька разів. Про підрядників на Шевченка він додав: «Вони самі зізнавалися, що через наш нагляд робили за день-два те, що планували на тиждень».
Ковтонюк також згадав ремонт хлораторної станції за попереднього керівництва. Через три місяці після нього насос вийшов із ладу, манометри перестали працювати, труби забилися невідомою субстанцією. Усе довелося переробляти: заливати нову підлогу, ставити навіси, чистити зарослі карти – і це власними силами, бо підрядники заломили ціну в мільйон. Запірну арматуру замінювали, дерева з дахів насосних станцій вирубували, а свердловини, за його словами, нині в жахливому стані, хоч у 2019 році ще трималися завдяки бодай якимось ремонтам.
Щодо свердловин, то колись їх було понад сорок, а нині працює лише вісім. Три заглушили у 2020-му, і тепер артезіанська вода йде лише в окремі райони, тоді як центр міста залежить від річки, рівень якої катастрофічно падає. Водолази нещодавно виявили метр мулу над трубою водозабору, а розчистка русла лишається мрією через брак обладнання й фінансів.
Проєкти станції знезалізнення (173 мільйони гривень) та нових очисних споруд (397 мільйонів) обговорюють у Києві, але чи дочекаємося їх – питання риторичне. А якщо ТОВ «КЕС», яке очищає стоки, припинить роботу? Шамровський запевняє, що цього не станеться – їм просто потрібні гроші, щоб уникнути відключення електрики.
Тариф, як і раніше, не встигає за витратами. У жовтні його підняли до 85% від необхідного, але з ростом цін на електроенергію й зарплати він знову відстає. Бюджет заборгував понад 10 мільйонів, споживачі – 13-14 мільйонів, а зарплати, дивовижно, виплачують вчасно. На чому економлять?
Ілля Шамровський доводить, що вода в крані – це не магія, а результат праці команди. І щоб результат сподобався містянам, потрібна масштабна заміна труб водоводу у нашому місті.
