Закохана у юриспруденцію, магістр права, серйозна і відповідальна працівниця Бердичівського міськрайонного суду Ольга Дерманська з підліткового віку пише вірші.
До Всесвітнього дня поезії, який відзначається 21-го березня, ми хочемо розповісти про нашу талановиту колегу та познайомити з її творчістю, повідомили Новинам Бердичева у пресслужбі Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області.
У неї немає власних збірок, а про її творчість колеги дізналися із соцмереж, куди Ольга викладає дописи зі своїми віршами. Останнім часом навіть сама їх декламує, бо, на думку авторки, так краще передається саме той зміст, який вона заклала у свої рядки.
Але від віршування 24-річна дівчина не відмовилася.
«Моя поезія ніколи не відбувається за планом. Мої вірші – це накопичені переживання і думки, якими в один момент я хочу поділитися зі світом», – зізнається наша колега.
А ще розповідає, що не написала жодної рими на роботі, оскільки у цей час зосереджена на судових справах і думати про щось інше просто не має часу. А коли на дозвіллі приходить натхнення – її не зупинити: вірш народжується на одному диханні. Тоді, каже, краще друкувати рядки в телефонних нотатках, бо писати на папері рука не встигає за думкою.
Тематика віршів авторки кардинально змінилася з початком повномасштабного вторгнення рф в Україну. Події березня минулого року, коли були викриті звірства військових країни-агресорки у Бучі, Ірпені, Гостомелі та Бородянці, викликали у неї потужну хвилю емоцій. Тоді народився вірш «Тисячі історій, лиш одне життя…». Вірш «Я знов сідаю на холодне підвіконня…» Ольга написала після того, як у її рідному селі віддали останню шану загиблому герою-земляку.
Що для неї поезія, юристка не може відповісти коротко. Але дівчина точно знає, що саме у віршах може найкраще висловити те, що переживає, і донести свої думки до тих, у кого вони знаходять відгук. Публікуємо один з віршів Ольги Дерманської. А послухати поезію в авторському виконанні можна на сторінці суду у Фейсбук.
***
Тисячі історій, лиш одне життя,
Згублені долі, знищені міста.
Сценарій кінофільму людини-психопата?
Ні. Це Україна. Це реальність, брате.
Тисячі історій, лиш одне життя,
Тягнеться до мами сидячи дитя.
Мама вже не чує запаху життя.
Мати не пробачить, дитя не почує,
У серці дитини дикий звір лютує.
Тисячі історій, помста на сторіччя,
Плаче сива мати, в хаті звір таїться.
Грюкнувши дверима, показав свій норов.
З кімнати доньці кричати вже сором…
Донька не пручається, мати Богу молиться,
Це уже вдесяте, звір не заспокоюється.
Він, лиш уявіть, в кохання зізнається.
Та це не кохання, коли один сміється.
Вона ж бо відмовиться, Шевченка читала,
Але її матір більше не позвала.
Посмішка зійшла з лиця, серденько не б′ється,
Бо свинцевій кулі серце піддається.
Тисячі історій, та дітям не розкажеш,
Не поясниш сину, чому він посивів?
Чому той «чоловік» накинувся на маму?
Чому вони приходять уже кілька днів?
Та у свої шість він все вже зрозумів…
Тисячі історій, загублені долі,
Сестра у підвалі гріє брату долоні.
Їй лише 16, вони іще діти,
Їм довелося мертву маму глядіти.
Їсти голубів, жити у підвалі.
Сиділи і не знали, що буде з ними далі.
Вони бачили смерть, чули її запах.
Так. Вони в безпеці, але без надії на завтра.
Тисячі історій різних поколінь,
Хтось не народився, просто не зумів.
До Бога понесли на крилах янголів,
Живим щитом стали поміж двох світів.
До себе закликають молоде життя,
Від ворожих куль загинуло дитя.
Батьки його, мабуть, «вмерли» разом з ним,
Хоча вони живі, але в грудях тліє дим.
Чув, на кладовищі розірвавсь снаряд,
Навіть там дістали, з гробових палат.
Тисячі історій, лиш одне життя,
Міста залиті кров′ю без жалю й каяття.
Порохом розбавили місця пошкоджених
І мертвих, і живих, і ненароджених.
Раніше Новини Бердичева розповідали про флешмоб у Бердичівському суді, який надихає на звершення.
