На прохання френдів розкажу про пісню “Ой у лузі червона калина”, і чому на Росії її вважають “Гімном націоналістів”. Буде дві частини, тому що історія довга – і включає історію власне текста та історію перших українських армійських формувань на початку XX ст.
Отже, почнемо із самої пісні
Корінням пісня “Ой у лузі червона калина” уходить аж в XVII ст. Серед величезного пласта козацьких пісень є маловідома нині пісня “Розлилися круті бережечки”. Вона оповідає, як козаки, які пожурились в неволі, сідлають вороних коней та йдуть на Варшаву. Останні її дві строфи… знають всі.
- Гей, у лузі червона калина,
- Гей, гей, похилилася;
- Чогось наша славна Україна,
- Гей, гей, засмутилася.
- А ми ж тую червону калину,
- Гей, гей, та піднімемо;
- А ми ж свою славну Україну,
- Гей, гей, та розвеселимо!
Знайомо, правда? Вперше цю пісню в своїй історичній розвідці “Историческія пѣсни малорусскаго народа. Пѣсни о борьбѣ съ Поляками при Богданѣ Хмельницкомъ” надрукували М. Драгоманов та В. Антонович ще в 1875 р.. А в 1880 р. аранжування для цієї пісні написав М. Лисенко.
Але сучасної форми ця пісня набула тільки в 1914 році, якраз коли почалась Перша Світова війна. Сталось це так.
Був у Львові такий клуб, “Руська бесіда”. Тобто, зараз би ми назвали це клубом – насправді це було щось на зразок міні-театру. В його приміщенні відбувались літературні вечори, історичні доповіді, шевченківські читання тощо. Клуб був переважно москвофільський.
Але в 1870 році в цей клуб прийшов Юліан Лаврівський. За освітою він був суддею, а за професією – віце-маршалеком (віце-спікером) крайового сейму та послом Галицького сейма. Діяч був прямо-таки монументальної величини – саме він очолював галицьку “Просвіту” і заснував журнал “Основа”.
Після приходу Лаврівського “Руська бесіда” швидко стала хилитись в бік українофільства, аж до того, що москвофіли гучно хряснули дверима і заявили, що в цьому клубі засідають націоналісти. Знали б вони, хто буде наступним його головою, крик стояв би до самого Петербурга – адже Лаврівського на цій посаді змінив Володимир Шухевич – дід Романа Шухевича…
Так ось при “Руській бесіді” було іще театральне відділення. В 1914 р. воно уже мало чітко проукраїнську позицію, там ставилось багато історичних п’єс про козацький рух. Серед них була трагедія Василя Пачовського “Сонце руїни”, про гетьмана Дорошенка і розділ України між Польщею і Росією. Завершується вона трагічним монологом, сподіванням на об’єднання розірваної України і піснею “Чи я в лузі не калина була”.
Першим постановником “Сонця руїни” був Йосип Стадник. Про неї нічого не можна було сказати поганого, тим паче, що саме з цієї постановки потім взяла гімн УПА – “Ми лицарі без жаху і без смерти…”.
Але другий постановник, Степан Чарнецький, був сильно незадоволений оригіналом п’єси. Він вважав її задовгою і надто сумною. Чарнецький домовився із Пачовським і десь на третину скоротив п’єсу, зробив її більш динамічною, і що найголовніше – замінив сумний фінал “Чи я в лузі не калина була” на торжественну “Ой у лузі червона калина”, текст якої сам і написав на основі отієї давньої козацької пісні. Фінальна сцена із військом Дорошенка, яке уходить в похід, отримувала зовсім інший сенс – не “ухід в історію”, а ухід на звільнення України (не виключено, що Чарнецький був знайомий із ірландською легендою “Рорі врятує Ірландію”, в якій дуже схожий фінал – а ірландський рух феніїв тоді гримів по всій Европі).
Прем’єра постановки Чарнецького сталась в Самборі 6 лютого 1914 року, де мала величезний успіх.
Але до українських підрозділів вона потрапила значно пізніше. На той момент постановка “Сонця руїни” стала загальновизнаним “гвіздком сезона” і саме її обрали для урочистостей з нагоди 50-літнього ювілею театру товариства «Руська бесіда» 29 березня 1914 р..
Відбувалось це все в Стрию, і вважається, що саме на цій виставі був присутній сотник УСС Григорій Трух (за іншою версією, там був інший український стрілець на ім’я Іваницький, від якого Трух цю пісню і почув в серпні). Йому вона так сподобалась, що він вирішив узяти її у якості полкового маршу.
Так чи інакше, вперше, як маршевий гімн Українських Січових Стрільців, “Ой у лузі червона калина” пролунала у вересні 1914 р. на Закарпатті та у Чорткові, уже із сучасним текстом і на маршову музику, створену М. Гайворонським, композитором і диригентом військових оркестрів УСС, а потім і УНР.
Частина друга. Уточнююча
Головне питання, яке виникає під час прочитання першої частини (якщо хтось іще не читав – лінк внизу) – звідки взялись українські підрозділи в березні 1914 р., причому достатньо розгалужені, якщо там був свій сотник (додам – і не один).
І для цього важливо знати, хто такий Кирило Трильовський, і що таке товариство “Січ”.
Почнемо з Кирила Йосиповича Трильовського. Народився він 6 травня 1864 р. в невеличкому селі Богутин, а виріс в місті Золочеві, що в сучасній Львівській області. За освітою він був юристом, а за покликанням – політиком.
Щоб ви просто розуміли його калібр – в 1907 р. він був обраний до австро-угорського парламента у Відні від округа Коломия-Косів із рекордною кількістю голосів (як мажоритарник, але висувався від Української Радикальної Партії – так, у віденському парламенті кінця XIX – поч. XX ст. засідали представники українських партій). І там він не сидів сиднем, а був одним із найбільш активних доповідачів – його виступи іноді тривали декілька годин, а найдовша (якщо не бреше біографія) тривала цілих десять годин. В 1911 р. його переобрали туди ще раз, що робить його одним із небагатьох двічі депутатів-українців у Віденському парламенті.
Така його популярність пояснювалась тим, що в 1900 році в Снятині Кирило Трильовський заснував невеличкий “руханково-пожарний рух” під назвою “Січ”. Першопочатково це була добровольча дружина, складена із підлітків в основному, які допомагали гасити пожежі. Але з спортивного клубу ця організація швидко перетворилась на реконструкторський рух, як би зараз сказали. В ньому активно вивчали історію, читали українську літературу, проводили постановочні турніри, моделюючи козацькі військові ігри.
“Січ” була настільки популярна в народі, що за десять років поширилась практично по всій Західній Україні, і навіть з’явились її напівпідпільні відділення на Східній.
А тепер головна родзинка
В 1911 році в газеті “КиевлянінЪ” в розділі “Думы и настроения” була надрукована стаття, унікальна навіть для цього чорносотенного видання – під назвою “Где главный враг”. В ній автор буквально кричав, що головним ворогом Росії є не австрійці, не німці і не англійці, а українці та український національний рух. Головним чином тому, що прагнення українців до політичної автономії і утворення власного сейма оголошувались прямо-таки “опасностью, грозящей единству и великодержавию России”.
Взагалі, цю статтю весело зараз читати – тому що там буквально дослівно можна побачити слогани нинішніх російських фашистів. От наприклад:
— в Галиции готовится опасный антирусский очаг, он уже готов, а пламя зажигаемого ими пожара уже расползается по всей Малороссии.
Знайомо, правда? Путін, Патрушев, Захарова, як бачите, нічого не придумали. Кому цікаво, я дам лінк на оригінал статті – почитаєте, з якого джерела обома руками черпають кремлівські “збирачі земель”.
Причиною статті, само собою, був не Грушевський, на якого активно нападав дописувач, а Кирило Трильовський – як діючий на той момент депутат Віденського Сейма, і як керівник руху “Січ”.
Справа була в тому, що станом на 1911 рік москвофіли політично і культурно програли практично всі великі і середні міста Галичини. Їх єдиним ресурсом залишалась мережа хат-читалень “Общество имени М. Качковского”. Мережа ця в багатьох селах була єдиним способом читати книжки та газети, і москвофіли активно цим користувались – підсовуючи селянам літературу про доброго російського царя, триєдиний народ, велику слов’янську Ымперію і про царя-реформатора Петра.
Кирило Трильовський цю малину своєю “Січчю” їм активно ламав, причому він точно знав, як це робити, адже в дитинстві він туди також ходив, і знав, як працює “Общество имени М. Качковского” зсередини. Саме з протистояння між “Січчю” та “Качковським”, до речі, пішов і термін “мазепинство” – бо на противагу активній глорифікації Петра українофільський рух підняв на транспарант Івана Мазепу.
Треба віддати належне галицьким політикам – вони абсолютно правильно сприйняли статтю в “Києвлянині” як ознаку того, що невдовзі вони зіткнуться як мінімум із збройними сутичками, а як максимум прогнозували можливу війну “за об’єднання всіх слов’ян”.
Тому 18 березня 1913 р. на зборах представників Галичини було ухвалено створити стрілецький клуб, під назвою “Січові стрільці”. В квітні 1913 року отаманом став доктор Володимир Старосольський, а осавулом – Дмитро Катамай.
Така організація була не одна, їх було як мінімум дві – “Січові Стрільці” та “Січові стрільці II” (не жарт). Різниця між ними була в тому, що перші приймали тільки чоловіків, а другі – і жінок теж. Зокрема, саме на базі “Січових Стрільців II” була утворена окрема жіноча чота під керівництвом Олени Степанів, яка потім стала відомою як перша в світі жінка-офіцер. А були ще “Пласт” та “Сокіл”, які також мали військові відділення.
Тому був необхідний координатор – і ним знову став Кирило Трильовський, який мав на той час височенний авторитет. Користуючись як майданчиком “Українським Січовим Союзом” він успішно подолав всі сварки, і уже 28 червня 1914 р. у Львові, на так званому “Шевченківському здвигу” по вулицям промарширували 500 українських січових стрільців, у власних одностроях, і озброєних справжніми гвинтівками-карабінами.
А в серпні-вересні 1914 року, як ми знаємо, у них з’явився і власний марш – “Ой у лузі червона калина”.
Вячеслав Ільченко
