Телефони в школі — не ворог, а виклик: розмова з Валентиною Адаменко про баланс, довіру та реалії сьогодення
Бердичівські батьки, вчителі й учні щодня стикаються з одним і тим же питанням: що робити з телефонами на уроках? Хтось бачить у них причину відволікання, хтось — рятувальний круг під час тривог. Я вирішила поговорити про це прямо з начальницею управління освіти і науки Бердичівської міської ради Валентиною Адаменко. Вона поділилася думками про те, чому тотальна заборона не працює, як школи можуть знайти золоту середину і чому зараз гаджет — це часто про безпеку, а не про TikTok.
Валентино Василівно, чи планує Бердичів вводити жорстку заборону смартфонів у школах, як це роблять деінде?
Ні, повної заборони ми не плануємо і не вважаємо її доцільною саме зараз. Війна змінила все. Телефон для дитини — це не просто розвага, а спосіб дізнатися про тривогу, написати мамі «я в укритті», відчути, що рідні поруч. Відібрати гаджет — означає забрати відчуття контролю над ситуацією. Це може викликати більше тривоги, ніж користі. Тому ми йдемо іншим шляхом: не заборона, а чіткі правила, які школи встановлюють разом з батьками.
А що кажуть батьки та учні? Чи є конфлікти через це?
Батьки розділилися на два табори. Одні хочуть, щоб телефон був у рюкзаку на уроці — для спокою. Інші бояться, що дитина «залипне» в соцмережах і не слухатиме вчителя. Учні ж часто кажуть: «Коли потрібно — телефон рятує: шукаю формулу, перекладаю слово, пишу татові під час сирени». Ми бачимо, що проблема не в самому пристрої, а в тому, як ним користуються. Якщо правила зрозумілі — конфліктів набагато менше.
Як держава дивиться на це питання?
Міністр Оксен Лісовий неодноразово казав: тотальної заборони не буде. Школи самі можуть укладати «соціальний договір» з батьками — це коли всі разом вирішують, коли телефон можна використовувати, а коли краще відкласти. У Бердичеві ми підтримуємо саме такий підхід. Головне — щоб правила були однакові для всіх класів і не змінювалися щотижня.
Що для вас головне в цій історії?
Баланс і довіра. Якщо дитина бачить, що гаджет — це інструмент для навчання (Kahoot, швидкий пошук, QR-коди), вона рідше «залипає» в стрічці. Якщо вчитель пояснює, коли можна дістати телефон, а коли ні — діти розуміють логіку. А батьки спокійніші, бо знають: у критичний момент зв’язок є. Проблема не в смартфоні, а в тому, чи вміємо ми всі разом ним керувати.
Коротко про позицію Валентини Адаменко (таблиця)
| Аспект | Позиція очільниці освіти Бердичева |
|---|---|
| Повна заборона | Неможлива та небезпечна під час війни |
| Головна функція телефону | Безпека, зв’язок з рідними, інструмент навчання |
| Найкращий шлях | Чіткі правила + соціальний договір з батьками |
| Роль школи | Навчати культурі використання, а не просто контролювати |
| Результат | Менше конфліктів, краща концентрація, більше довіри |
Валентина Василівна підкреслила: «Ми живемо в цифровому світі, і гаджети нікуди не зникнуть. Замість воювати з ними — краще навчити дітей (і себе) користуватися розумно. Тоді телефон стане помічником, а не перешкодою». Розмова вийшла щирою. Зрозуміло одне: в Бердичеві намагаються не забороняти, а домовлятися. І це, мабуть, єдиний реальний шлях у наш непростий час. Бо освіта — це про людей, а не про гаджети.
