Сумний, похмурий ранок вівторка… Природа немов відчуває, що сьогодні не час веселитися, грайливо жмурячись під сонячними променями, оскільки сьогодні місто Бердичів прощається зі своїм сином. Вже одинадцятим з тих, хто покинувши сім’ю, дім та роботу пішов захищати мир та спокій, загрозою для яких став буремний Схід, і не повернувся додому живим. Плаче місто, здається навіть затягнуте хмарами небо готове сипонути сльозами дощу, адже нема більше героїчної та мужньої людини Вітківського Валерія, тіло якого привезли в ніч з 17 на 18 серпня із Донецької області, де він загинув від снарядів ворожих ГРАДів, до кінця виконуючи свій військовий обов’язок по захисту своєї рідної землі…
Біля гарнізонного Будинку офіцерів на Червоній Горі надзвичайно людно, у багатьох в руках живі квіти та вінки. Тут усі: представники міської влади, депутати різних рівнів, вчителі, викладачі, громадські діячі, військовослужбовці і пенсіонери. Всі вони зібралися для того, щоб провести в останню путь ще одного бердичівського героя. «Зазвичай привозять з того боку», – чується у натовпі. Зазвичай… Хто б міг подумати півтора року назад, що для міста Бердичева прибуття страшного «Грузу 200» стане звичним явищем, і бердичівляни постійно будуть збиратися тут, біля Будинку офіцерів, не задля розваги чи відзначення чергового військового свята, а для того, щоб висловити свою пошану вбитим на війні землякам, які гинуть на своїй, українській землі від рук ворога, якого ще донедавна звикли називати братнім народом.
Автомобіль ДАІ у супроводі попереду колони, мікроавтобус, труна, скорботні обличчя товаришів по службі та почорнілі від відчаю рідні. І море квітів, які, здається, всюди. Зустрічай, Бердичів, свого сина – Вітківського Валерія, який ще ось посміхається до тебе з фотографій у руках бойових побратимів, та вже ніколи не зможе вдихнути повітря рідного міста, посидіти у тіні каштанів на бульварі, покатати на атракціонах у парку свою маленьку доньку Валерію, якій всього два з половиною рочки. Вона ще навряд чи усвідомлює, що трапилося велике горе, і вона назавжди втратила свого люблячого батька. Дівчинка сидить на руках у матері біля труни під час церемонії прощання і показує рукою на його фотографію, радісно посміхаючись, адже знає – на ній її татко. Бере у руки фотографію, роздивляється, вглядаючись у знайомі риси обличчя, щось до неї говорить…
А у цей час з бойовим товаришем прощаються ті, хто воював із ним пліч-о-пліч у зоні проведення Антитерористичної операції, згадують його мужність та героїзм, згадують про його мрії та сподівання. Згадують свого учня вчителі загальноосвітньої школи №17, та студента викладачі професійно-технічного училища №33, говорять слова співчуття рідним та близьким колеги по роботі та представники міської влади. Звучать слова про те, що герої не вмирають, а просто перестають бути поряд з нами, живучи доти, доки жива пам’ять про них. Тож сподіваємося, що Вітківський Валерій назавжди залишиться у пам’яті бердичівлян молодим, мужнім, та живим, а слава про його подвиг буде вічною, оскільки на честь загиблого героя перейменують вулицю Іллічевську, на якій він проживав до своєї мобілізації. Вона так і буде називатися – вулиця ім. Валерія Вітківського, а на стіні сімнадцятої школи, де він навчався, буде встановлено пам’ятну дошку на його честь.
По завершенню у Будинку офіцерів церемонії прощання із загиблим солдатом 93 окремої механізованої бригади, що був мобілізований на початку лютого цього року і загинув у сорокарічному віці, його пронесли Коридором Пошани до ринку, а потім труну буде направлено до смт. Бродецьке Козятинського району Вінницької області, де його і поховають. Вічна пам’ять загиблим, вічна пошана тим, хто чесно і до кінця боровся з ворогом, щоб не пустити його далі, та зберегти наш з вами мир та спокій.
Денис ЗАРЕМСЬКИЙ.
