Як правило, казки закінчуються такою фразою: “стали вони жити-поживати і добра наживати!”.
Після такої оптимістичної нотки багато юних читачів починають домислювати: “пощастило людям – закінчилися у них всі проблеми, і отримали вони довічне щастя!”.
Насправді не було у героїв казок повного щастя. Хоч у казках про це і замовчувалося, але після тотальної перемоги добра принцеси починали «пиляти» своїх царевичів, бо ті, в свою чергу, йшли в запій, схилялися до подружніх зрад і шукали нових пригод на свою голову – люди ж не можуть жити спокійно, інакше атрофуються мізки.
Часті скандали і депресивні стани, в які казкові герої впадали від нудьги, виглядали не так романтично, як їх колишні подвиги в боротьбі зі злом, тому нам про них уже не розповідали. Але коли ми виросли, то зрозуміли, що істинний фінал будь-якої казки має бути неодмінно убогим, адже в казках добро завжди перемагає зло, а одне лише добро без зла, в кінцевому рахунку, саме породжує зло.
Зрозуміло, що добро і зло існують не в природі, а тільки у нас в голові. У силу свого егоїзму, хорошим ми, як правило, називаємо те, що для нас вигідно, а поганим – те, що змушує нас, долаючи лінощі, енергійніше ворушитися.
Читаючи цей потік думок, ви думаєте, мабуть, для чого тут розводити таку фантасмагорію? А я відповім! Мене завжди цікавило, за якими критеріями люди поділяються на поганих та добрих? Чому існують люди, які здатні на співчуття і допомогу, і люди, які живуть за принципом: «чуже горе мене не обходить»? Чому існують злі та добрі?
Вчора я йшла додому після роботи і побачила, як біля пам’ятника Котовському, що на Червоній горі, жінка годувала бездомних собак: кришила хліб і давала принесену з дому кашу. Я не змогла пройти повз. Ліда (так вона себе назвала) не може просто так дивитися на тварин, і тому постійно їх тут підгодовує. Вони вже звикли до цього, і бачачи її, одразу ж підбігають і починають лащитися.
«Серце болить, коли бачу таке. Мені дуже жаль усіх: і тварин, і людей, і якби у мене були гроші, я б віддала б їх на благодійність»,- каже жінка.
Та й дійсно, на одну пенсію прожити важко, не те що займатися благодійністю, на прожиття не вистачає. Ліда пропрацювала все життя у школі, викладала англійську мову, тепер уже пенсіонерка, має сина, який всіляко допомагає матері. «І якби не він, каже, то не знає, що робила б взагалі. Дуже щаслива від того, що він поруч».
Внесок цієї жінки у реалізацію плану добрих справ, про які ми всі говоримо, звичайно ж дуже маленький та навіть непомітний, але існування його не можна спростувати.
Зовсім не треба далеко ходити, щоб почати думати про важливість «добра» у житті людини. Однак є й інша сторона медалі.
Вдивляюся в обличчя Бердичева.
Живуть у нас люди, які годують бездомних тварин; люди, які займаються волонтерською роботою, збирають кошти та продукти для військових, допомагають хворим дітям; люди, які кидають гроші жебракам на вулицях; люди, які купують у стареньких бабусь багато букетів простих квітів просто так, – не тому, що треба, а просто, щоб скоріше все продала і пішла додому пити теплий чай з варенням…
Але існують і інші: ті, яким просто байдуже. Байдужа доля міста, байдужі люди, котрим необхідна допомога, байдужа війна. Їхнє щастя не залежить від кольору прапорів, які будуть прикрашати будівлі. Навіть не залежить від кольору грошових купюр. З кольором ніколи не виникало проблем. Та й, навряд, вони коли-небудь виникнуть.
Мимоволі виникає запитання: «Хто зробив цей поділ? Хто встановлює такі закони життя?». Звичайно, життя, це – не казка. Не відрізняли б ми добро і зло, коли б усе було «у рожевих тонах».
Якось сумно розуміти те, що люди у яких нічого немає, щиро готові віддати останнє і чимось допомогти, а той у кого для цього є всі можливості – має серце з льоду.
Сьогодні зранку моя хрещена сказала мені таку фразу, від якої волосся на голові стало дибки: «Щось чорне їсть наше суспільство і нашу мораль. У нашому місті ніколи нічого не зміниться. Своєю похмурістю воно віднімає останній позитив, який залишився…».
Я не знаю, куди мене в майбутньому закине доля, але зараз я живу в Бердичеві. І для мене це найкраще місто. От тільки коли заглиблюєшся у роздуми і починаєш конвертувати думки – то розумієш: не все так класно. Здається, що все, що з нами відбувається – це наслідок якогось експерименту, і як результат: ми живемо за шаблонами. Ми теж чекаємо на «убогий фінал», дуже схоже на це…
Може, вже досить бити себе в груди, викрикувати «Слава Україні» і розказувати, як у нас все чудово, адже «Бердичів не спить»? Не спить тільки менша його половина, інша ж ніколи навіть не прокидалася…
Олена СОНЯЧНА
