Історія – дивна штука. Ми стараємося її всіляко вивчити, але незважаючи на це, у історії нашої країни, тай в історії нашого міста є багато «білих плям», які заважають отримати певну картинку, зібрати докупи весь сюжет і знайти відповіді на всі питання, що до того відкладалися у ящики пам’яті.
У кожного, хто цікавиться історією є улюблений історичний період, який містить у собі якусь загадку, містику.
Нещодавно з уст однієї жінки, яка вже давно живе в Бердичеві, я дізналася про красиву історію кохання. Вона мене настільки вразила, що я вирішила розмістити її на сайті.
Маю надію, що хтось з читачів чув її вже колись, і зможе в майбутньому розповісти щось детальніше про них.
То був час, про який найдетальніше можуть розказати родинні перекази, листи і світлини.
Довоєнний період, коли люди всіляко виборювали своє право на життя і старалися збудувати своє майбутнє, але не знали про горе, яке незабаром спіткає. Про цю закохану пару говорили на кожній вулиці. Він був лікарем, а дівчина – однією з багатодітної бердичівської сім’ї. І коли в життя людей вторглося таке жахливе слово як «війна», звичайно ж хлопець пішов на фронт.
Сім’я дівчини проживала в будинку, з вікон якого було видно водонапірну башту. Коли молоді люди познайомились, то одразу ж зрозуміли, що жити один без одного не можуть, стали нерозлучними, постійно разом проводили час, хоч і мали нескінченні осудження з боку людей.
Зелене намисто, з великими намистинами – ось що найбільше і завжди кидалося в очі усім, хто бачив бердичівську красуню. Здавалося, що вона його не знімала, постійно було воно у неї на шиї.
Коли війна їх розділила, хлопець пообіцяв, що вони обов’язково зустрінуться знову. Він повернеться живим. Але слова свого не стримав. Ширилися містом чутки про те, що загинув він, рятуючи свого друга. Звичайно ж дівчина цьому не вірила і щодня сиділа годинами біля поштової скриньки чекаючи від коханого листів. Але ніхто нічого не приносив…
Далі ніхто не знає. Невідомо, де поділася родина дівчини і сама дівчина, одні говорили, що вона вийшла заміж за друга, що повернувся з фронту, того, який завдячував своїм життям її коханому, і вони виїхали кудись з Бердичева. Інші ж говорили, що вона наклала на себе руки, втопилася у річці.
На жаль, ніхто не знає, де той будинок, з вікон якого бачили славнозвісну бердичівську башту.
В місті багато старих будинків, я спробувала відшукати хоч якийсь. Ось цей – недалеко від універмага, вже давно привертав увагу, але місцевим жителям невідома його історія.
Можливо, саме біля оцього поштового ящика, дівчина сиділа, чекаючи на листи у своєму зеленому намисті і з поглядом, за який можна було б віддати все на світі золото…
Олена СОНЯЧНА
