Поступово, крок за кроком, увійшла до нашої країни кровопролитна війна, яка триває вже майже рік.
За цей час багато хто з нас усвідомив, що це таке – бути українцем і справжнім патріотом рідної землі, готовим померти за свою Батьківщину, за мирне небо над головою, за краще майбутнє своїх дітей, повідомляє портал Новини Бердичева на своєї сторінці у Фейсбук.
Ще з самого початку оголошення Антитерористичної операції, декотрі з військовозобов’язаних бердичівлян одразу записалися у добровольчі батальйони, щоб зі зброєю у руках стати на заваді ворогу.
Інших призвали до лав Збройних Сил України вже під час першої-третьої хвиль мобілізації. Я був серед числа тих, хто призивався під час третьої черги, несподівано для себе у тридцять років змінивши професію журналіста на солдатський камуфляж розвідника 54-го розвідувального батальйону міста Новоград-Волинського.
Для багатьох жителів Бердичева війна, що триває на Сході України, вважається чимось далеким, незрозумілим та тим, що не торкається особисто його. Що ми знаємо про події, які відбуваються там, на передовій?
Лише те, що подають з екранів телевізорів та шпальт газет. А це – зібрані сухі факти про кількість обстрілів та загальне число вбитих і поранених. Адже, насправді, жодні новини не можуть передати те пекло, через яке пройшли наші військовослужбовці, виконуючи свій обов’язок перед державою та українським народом. Лише тоді війна стає близькою тобі, коли зіштовхуєшся з нею особисто…
Я потрапив до своєї військової частини 4 серпня. Після того, як нас одягнули та ми заповнили усі необхідні документи, нас привезли на полігон. Тут відразу ж попередили: два тижні підготовки – і на Схід.
Щоправда, дали можливість відмовитися тим, хто боїться або не бажає брати участі в проведенні АТО, однак таких серед нас не було. Кожен розумів, куди він прийшов і чому прийшов. У наметі разом зі мною жили різні люди.
Ось – представник Самооборони міста Новоград-Волинського. Активний учасник подій на Майдані під час Революції Гідності, чоловік не зміг лишатися вдома у той час, коли гинуть його побратими, разом з якими намагався змінити ситуацію у країні та скинути злочинну владу під прицілами снайперів у погонах. Він теж не служив, та для нього це не стало перешкодою. А ось – два кремезні чоловіки з міста Коростеня, які тричі поспіль намагалися потрапити на фронт добровольцями, та, чомусь, їм відмовляли у місцевому військкоматі.
Поряд – п’ятдесятилітній житель одного з сіл Житомирського району. Каже, що теж пішов до армії добровільно, оскільки він — батько двадцятип’ятирічного хлопця, і прагне, щоб війна краще забрала його, аніж сина.
Надзвичайно важко розговорити бійця, який повернувся у відпустку із зони АТО. Усі вони небалакучі і мало розповідають про те жахіття, яке їм довелося пережити. Нещодавно мене знайшов молодий хлопець із Бердичева, з яким ми разом призивалися. Назвемо його, наприклад, Олег (всі імена змінено в інтересах наших військовослужбовців).
Знайшов мене сам, «скинув» спільну фотографію нашого призову з обласного військкомату. Я намагався дізнатися у нього, де він був, як служилося та спочатку він на контакт не йшов. І лише потім його прорвало. Слухати цю сповідь було жахливо. «Як служилося? – спитав він мене тоді. – Нормально служилося. Молилися часто. Молилися усі: і ті, хто вірив у Бога, і ті, хто ніколи раніше до нього не звертався. Молитви одних Бог почув, інших – ні, і їх зараз вже немає з нами…».
З обласного військкомату Олега повезли до Мукачева (в/ч 1556), звідки, після перепідготовки, 20 серпня, направили до Ужгорода. Потім він та інші військовослужбовці з його частини брали участь у переправі техніки до населених пунктів Алчевськ і Артемівськ, поблизу яких їх залишили для виконання бойових завдань. Ось тут він і побачив, що таке справжня війна, адже кілька разів їхній підрозділ потрапляв під обстріл Градів.
Нікішино… Олег згадує його, як страшний сон, оскільки тут він вперше по-справжньому відчув, що таке – війна… І якщо до обстрілів Градів, за його словами, через деякий час звикаєш повністю, покладаючись на щасливий випадок, то до страшної картини смертельної пустки навкруги, руїн, звалищ та покраяної вибухами землі звикнути так і не вдалося.
Тепер він на власні очі побачив, що робить війна з простими людьми, адже тут були зруйновані майже усі донедавна житлові будинки… А ще йому запам’яталися діти. Маленькі діти років по чотири-шість, які бігли за колоною військової техніки та просили у солдат не цукерок, а білого хліба і молока. Від цього видовища хотілося плакати… Під час свого перебування у Нікішино, солдати усіляко намагалися підтримати мирних жителів, що стали заручниками війни. Та до цих пір він шкодує, що тоді у них не було із собою молока для тієї малечі, якого вдосталь вдома, але так не вистачало там…
6 грудня сепаратисти приготували свій «подарунок» для Збройних Сил України, почавши масований обстріл Нікішино з Градів. Били нещадно, люто, не шкодуючи снарядів і незважаючи на мирне населення. Поряд з128-ою окремою гірсько-піхотною механізованою бригадою, у складі якої був наш земляк, стояли львівські хлопці з 80-ої бригади, яким під час обстрілів діставалося більше всіх – щодня у них було по двоє-троє загиблих бійців. Так тривало до 27 грудня, після чого Олегу пощастило вирватися з цього пекла, адже його відправили до Мукачева, а звідти, 30 грудня, відпустили додому, зважаючи на те, що у нього народилася дочка.
Щоправда, ненадовго – через кілька днів Олег знову вирушить на Схід. Розповідає, що лише зараз, вдома, потроху почав приходити до тями. Там, на війні, часто думав, що от-от зійде з розуму, і лише думки про сім’ю підтримували його, не давали впасти духом та допомогли вижити. Проте, навіть зараз, він часто зривається серед ночі у холодному поту або кричить, лякаючи жінку та мати, коли йому сниться черговий обстріл з Градів.
Але не має навіть і думки про те, щоб кинути все та більше нікуди не їхати, залишившись вдома з родиною. Добре розуміє, що там залишилися друзі – бойові побратими, і його обов’язок зупинити ворога, щоб подібне тому, що він бачив у Нікішино, не повторилося вже у рідному Бердичеві.
У кожного військовослужбовця Збройних Сил України своя власна історія. Нелегка, сповнена труднощів, інколи, навіть, занадто кривава і просякнута страхом та ненавистю. Кожен блокпост – це вже якась частинка війни, а війна і смерть завжди ходять разом. Хто побував у тому пеклі, той вже не скоро зможе повернутися до нормального життя, і аж ніяк не забуде своїх загиблих товаришів, гуркіт снарядів та клекіт автоматів, що б’ють звідусюди. Скільки наших солдат полягло у боях та повернулося додому у цинкових трунах, скільки їх зникло безвісти, скільки зламалося – цього Вам не розкаже ніяка статистика, і аж ніяк Ви не зможете усвідомити, що то таке, коли вашого товариша розриває гранатою…
Наостанок можу розповісти ще про одного мого приятеля. Простий бердичівський хлопець з трохи дивним позивним «Панда», який проходив військову службу у 30-ій механізованій бригаді, пункт постійної дислокації якої знаходиться у Новоград-Волинському. Ще коли тільки почалися події в Криму, цей 27-річний юнак прийшов у військкомат та записався у якості добровольця, незважаючи на те, що не проходив строкової служби в армії. Був мобілізований 26 березня 2014 року, пройшов важкий шлях разом зі своєю бригадою. Бойове хрещення отримав поблизу міста Щастя, коли їхню колону обстріляли з крупнокаліберного кулемета. Тоді вперше по ньому стріляли.
Та, на жаль, не в останнє… Що його особливо вразило, так це те, у яких умовах доводилося жити. Ще у Новоград-Волинську його та інших солдат після того, як видали військову форму та протигаз, розмістили у старому госпіталі, де не було нічого: ні ліжок, ні ковдр, ні матраців. Спали просто на землі. Вже потім, на передовій, бердичівлянину на блокпосту поблизу міста Металіст довелося три дні жити у непокритій нічим землянці, оскільки не було деревини. Поряд був ліс, але туди заходити не можна – скрізь, по усій його території, стояли розтяжки та міни. Хлопцю не пощастило, адже на той час, коли він з товаришем мешкав у землянці без жодного даху над головою, почалися дощі, і її повністю залило водою, у якій доводилося спати. Тут же вперше він зіштовхнувся з шаленою люттю Градів, оскільки їх блокпост неодноразово потрапляв під обстріл.
В свій перший бій він вступив під містом Красний луч, яке, під час наступальної операції, намагалися взяти українські солдати. У цьому протистоянні серйозно поранили його товариша, а він сам ледь вцілів – по ньому працював снайпер з крупнокаліберної гвинтівки. «Кулі лягали зовсім поряд, – розповідає «Панда». – Я розгубився і не знав, що робити: чи тікати, лишивши свій важкий АГС, чи тягти його за собою. Врешті-решт, вирішив не залишати ворогу зброю, і дивом вийшов з-під зони обстрілу непошкодженим». Та атака закінчилась поразкою і відступом українських військових, оскільки на підмогу сепаратистам з Луганська вирушили танки – вогнева перевага була на боці супротивника. Далі були міста Лутугіно, де на металургійному заводі знаходилася база наших солдат, яка під час наступу на Антрацит була накрита щільним вогнем артилерії.
Один із снарядів потрапив у склади РАО, знищивши велику кількість зброї, боєприпасів та провізії… Під час невдалого наступу загинула велика кількість військовослужбовців – вони приїхали на заміну з-під Криму і їх одразу ж після переходу, не давши призвичаїтися до умов на передовій, кинули в бій. Загалом, розповідає бердичівлянин, за час своєї військової служби він встиг побувати під обстрілами артилерії, мінометів, Градів і, навіть, УРАГАНІВ, та, на щастя, залишився живий. Трохи побувши у відпустці, він, у грудні, знову прибув до своєї 30-ої механізованої бригади, щоб продовжити військову службу, захищаючи кордони України, її державний суверенітет і територіальну цілісність.
І таких ще зовсім молодих хлопців, які за ці кілька місяців встигли пройти справжній бойовий шлях, зараз багато не лише в Україні, але й у нашому місті Бердичеві. Це Ваші сусіди, родичі, однокласники, колеги по роботі. Вони мужньо захищають Донецький аеропорт, витримують шалені обстріли під Дебальцевим, обороняють підходи до Маріуполя, цілодобово чергують на блокпостах, не даючи ворогу можливості прорватися вглиб території України для здійснення терористичних атак, у яких можуть загинути мирні жителі. А скільки тих, хто зараз знаходиться у лікарнях та шпиталях, отримавши поранення у боях з ворогом. У декого – це легка контузія, інші ж – залишилися інвалідами ще у досить молодому віці, і тепер думають, як далі будувати своє зламане війною життя. Розтяжки, міни та Гради забрали життя тисяч українських солдат, котрі загинули заради нас з Вами, заради мирного неба над своєю рідною країною. Згадайте їх, коли безпечно везете свою дитину до дитячого садочка. Згадайте їх, коли лягаєте вдома спати разом зі своєю родиною, поринаючи у тепле ліжко. Адже саме в цей час хтось з українських солдат знаходиться між життям і смертю, стримуючи ворога та даючи йому рішучу відсіч.
Надзвичайно високу ціну зараз платить Україна за свою незалежність, за власну волю та свободу. Але, можливо, саме своєю відвагою та любов’ю до рідної землі ми й відрізняємося від інших націй, котрі у захваті від мужності та стійкості українців, тож нині усіляко виказують свою солідарність з нашою державою та з нами – її народом, що захищається від окупанта, який не чекав такого шаленого опору. І ми повинні розуміти, що немає у нас тепер слова «я» – є лише ми. Ми – українська нація. Ми – український народ. Ми – нащадки славетних козацьких пращурів, які не знали страху та ставили інтереси України вище свого життя. Ми – єдині. Ми – непереможні. І усі разом ми обов’язково вистоїмо. Підтримуючи та допомагаючи один одному, відійшовши від принципу «моя хата скраю», усвідомивши, що наша свобода зараз у наших руках, і вона варта того, щоб її захищати…
Денiс ЗАРЕМСЬКИЙ
