Джозеф Конрад один із тих авторів, які не лише зробили помітний вклад у світову літературу, але й існують на перетині різних культурних просторів. Письменник польського походження, народжений в українському Бердичеві, що писав також і англійською. Його романи й оповідання вплинули на багатьох відомих письменників, серед яких Ернест Гемінґвей, Ґрем Ґрін, Вільям Сьюард Берроуз, Джозеф Геллер та інші.
Окрім творчої спадщини Конрада, яка активно видається й перевидається в Україні, на малій батьківщині письменника є аж два музеї, що зберігають про нього пам’ять. Письменник та видавець Антон Санченко відвідав обидва й поділився з нами враженнями та фотографіями.
Любов х 2
Джозефа Конрада так люблять у Бердичеві, що в нього тут цілих два музеї: один в монастирі ордену Босих Кармелітів; інший – неподалік від міста в селі Терехове, поруч з будинком, у якому він народився.
В самому будинку, в маєтку шляхтичів Коженьовських, зараз школа. І це навіть краще – діти мають гарного покровителя у вивченні англійської мови – навіть те, що Конрад вперше нею заговорив у 23 роки, не завадило йому стати класиком англійської літератури. Цікаво було б також проаналізувати, скільки хлопців, вивчених тут, стали моряками.
Самі ж два музеї можуть слугувати взірцевими прикладами польської музейної справи (музей в кармелітів підтримує Польський інститут) та навіть не українського, а ще радянського музейництва (музей в Тереховому заснований ще 1987 року, і з того часу він суттєво не оновлювався).
Бердичівський музей і його хранительниця – сестра Каміла.
Тереховський музей та його доглядач В’ячеслав Ляшевський (ліворуч).
Дороги
Перше, що мені треба не забути сказати, так це те, що дороги до обох музеїв з Києва – чудові. До монастиря кармелітів – Житомирська траса (139 км) та ще 41 км від Житомира до Бердичева. Терехове ж в 15 км від центру Бердичева і трохи вбік від траси, але дуже пристойної, асфальтованої дороги, що примушує згадати країни Балтії.
Монастир Босих кармелітів, Бердичів.
Поворот на Терехове з траси в селі Хажин.
Терехівський маєток Коженьовських ще й розташувався на березі великого ставу. Просто напрошуються якісь змагання судномоделістів на честь іменинника (Конрад народився 3 грудня 1857 року, не дуже-то попірнаєш) на його водах, з призом у тисячу фунтів стерлінгів від британського Регістру Ллойда, що мав би ще й виплатити страхову премію за всі затонулі в ставку під час виправи моделі. Звісно, що змагатися мають моделі вітрильників та пароплавів, на яких служив Конрад, включаючи фелюгу іспанських контрабандистів та баржу на річці Конго.
На тому березі ставу – будинок, в якому народився Джозеф Теодор Конрад.
А ось і той будинок, у якому тепер розташована школа.
Я ж на цьому місці довго згадував третє ім’я Джозефа Теодора. Пам’ятав, що воно є, і тільки згодом зрозумів, що третє ім’я власне Конрад і є, бо він – Джозеф Теодор Конрад Коженьовський.
Друге, що мені слід сказати тим, хто вже планує поїздку вихідного дня в гості до Конрада – якщо з кармелітами можна зв’язатися й домовитися за екскурсію завчасно (інформація широко представлена в мережі й контакти легко гугляться), то сільський, або так званий Народний музей Конрада в Терехові, – заклад майже підпільний, хоча про нього є згадки на багатьох краєзнавчих сайтах, але без контактів і годин роботи. Щоб ви не опинилися в нашій ситуації цілувальників замка, зазначимо їх тут:
- Понеділок-П’ятниця
- З 8:00 до 12:00
Такий розпорядок роботи робить музей майже недосяжним для мешканців інших міст, а місцеві (в селі мешкає близько 1 тис. осіб) в ньому вже сто раз, звісно, були й теж не ходять.
Але суворість розкладу роботи Терехівського музею компенсується необов’язковістю його дотримання: якщо ви знайдете на місцевості хату доглядача В’ячеслава Ляшевського, то він залюбки піде з вами й проведе чудову екскурсію навіть у вихідний для себе день і час.
Порада дня: питайте дорогу до музею у магазинах (продавчині знають все) і в зустрічних школярок-велосипедисток. Вони вам скажуть: «Ондо на горбочку хата». І не збрешуть.
І не намагайтеся дзвонити, знайшовши контакти в знайомих або в мережі: пан В’ячеслав саме втопив телефон на риболовлі в тому ставку, а новий не купує, бо після адміністративної реформи музей замість Бердичівського району опинився в підпорядкуванні Семенівської сільради, яка чесно не розуміє, навіщо їй він потрібен, ще й в іншому селі. На утримання музею залишили пів ставки технічного працівника (не директора), чиє завдання – вчасно увімкнути опалення чи вимкнути світло. Цим же пояснюються й цікаві, до обіду, години роботи осередку культури.
Тож найкраще буде сконтактувати зі сторінкою Вячеслав Ляшевский у фейсбуці й домовитися наперед, якщо ви плануєте поїздку. З сестрою Камілою з монастиря кармелітів, власне, теж, бо можете потрапити під час меси в соборі Матері Божої й доведеться чекати. Втім, меса – то теж цікаво. Можна й послухати орган в соборі, якщо ви не войовничий безбожник. І повторюю – контакти музею в монастирі кармелітів легкодоступні й актуальні.
Екскурсії в обох музеях безкоштовні, хоча є скриньки для пожертв. Не соромтеся подякувати після відвідин, бо пан В’ячеслав ще й забуває про скриньку нагадати.
А тепер про самі експозиції.
Я себе під Конрадом чищу – написав би Маяковський, якби був моряком, а не агітатором, горланом-главарем.
Експозиції
Ахіллесовою п’ятою обох таких експозицій (думаю, також і варшавського музею) є те, що Джозеф Конрад полишив Бердичів у три роки – поїхав разом з батьками до Варшави, а в чотири його вже разом з батьком (за революційну діяльність останнього) заслали до Вологди. Тож автентичним речам в експозиціях просто ніде було взятися, і всі фото й документи, що збереглися, просто дублюються з експозиції в експозицію. Ось, наприклад, одні з небагатьох фото батьків, що збереглися. Їх репродукції є в обох музеях. Питання лише в якості й способі подання.
Аполлон та Єва Коженьовькі. Бердичівський музей.
Вплив батька проявився не тільки у фасоні вусів, а і в бездоганному володінні французькою. Батько – перекладач Віктора Гюго польською. «Трудівники моря», прочитані в дитинстві, визначили життєвий шлях Джозефа – після смерті батьків, через Львів та Краків, він потрапляє до Марселю й наймається на судно.
Біографію Конрада запам’ятати дуже легко: в 17 – матрос, у 27 – капітан, в 37 – перший роман.
Бердичівський музей має на підтвердження копію капітанського сертифіката метра й прижиттєві українські та російські видання «Олмейрових примх».
Терехівський музей має все те ж саме, але без модних інтерактивних екранів, відеороликів, проєкцій рухомих пароплавів на стінах і таємничої підсвітки, яка очуднює музейний простір. Бердичівський музей своїм втіленням здатен вразити й постійного відвідувача столичних виставок Павла Гудімова. Є у ньому якісь вау-штучки, як-от рухома проєкція пароплава на стіні, ніби в пріснопам’ятній грі «Морський бій» в радянських ігрових автоматах. І справжній шмат обшивки кліпера «Отаго», на якому Конрад був капітаном, позичений Гданським морським музеєм.
Пароплав-привид і шмат барка «Отаго».
Коротко про мандри Конрада з Марселя та Лондона.
В Терехівському музеї натомість є модель отого «Отаго» й стенд про мандри Конрада в застиглій музейній музиці Совка. Помітно, що фотографії, хоч в модному, хоч у вінтажному поданні, – все ті ж.
Барк «Отаго».
Морська кар’єра Конрада в фото і документах.
Але дивним чином, за участі небайдужих екскурсоводів чи то сестри Каміли, чи пана В’ячеслава, обидві експозиції затягують, і байдуже до техніки виконання. Бо насправді таку біографію, як в Конрада, важко зіпсувати.
Ляшевський В’ячеслав Іванович на хазяйстві.
П про особисте. Я потрапив у музей Конрада раніше, ніж доїхав. Ось там, на наступному фото, на підвіконні «Лорд Джим» і «Тайфун» з морської серії КСД, яку я укладав і до якої писав передмови. Укладав якраз у 2014 році під час Майдану і сумнівався, чи тим я займаюся. Тут невідомо, що завтра буде, а я пишу передмову до книжки, запланованої на 2016 рік. Харківська редакторка виявилась більшою оптимісткою, наполягала на дотриманні дедлайнів попри все, і не помилилась – 2016 рік настав за графіком.
І ось тоді ж ця книжка потрапила в музей Конрада. Для мене ця історія – пігулки проти зневіри.
А цього разу видавництво «Темпора» передало Конраду вже українське «Дзеркало моря» та «Особову справу» в перекладі Андрія Бондаря, до якої я писав примітки. Виявилось, що сестра Каміла стежить за цією темпорівською серією і просить Андрія Бондаря не зупинятися.
Хай там як, ця поїздка укріпила мою повагу до Польського інституту, який створив такий чудовий осередок мариністики посеред континентальної Волині й навіть зміг завезти до Бердичева шматок справжнього барка «Отаго». Може б він взяв шефство і над музеєм в Терехові, бо чесно кажучи, на Семенівську ОТГ надій у мене мало.
Все ж таки, засновник і перший директор Народного музею Конрада, Микола Юхимович Шепелюк був заслуженим працівником культури Польщі, а фото Войцеха Ярузельського, який відвідує музей у зв’язку з річницею формування у Терехові якогось з танкових полків Войська Польського, вже пора б і оновити.
А ще в обох музеях є гарні місця для селфі.
Нагадаємо, що 30-го листопада закінчується термін подання на Літературну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Вона присуджується українським письменникам за послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми та універсалізм послання.
Матеріал створений у партнерстві з Польським інститутом у Києві.
Антон САНЧЕНКО