24.10.2017-Бердичів-Бердичів BIZ. Допоки декотрі мрійники сподіваються зробити з міста Бердичева туристичну Мекку, розробляючи грандіозні путівники, мапи і презентаційні ролики з метою возвеличення рідного міста і прирівнюючи його мало не до Львову, сувора реальність жорстока і невтішна. Бердичів ще не готовий до навали туристів. Можливо для нас, місцевих жителів, які прожили тут тривалий час, він здається ідеальним для проживання (адже, без сумніву, є ще й гірші населені пункти в Україні), однак, що ми збираємося показувати нашим гостям, окрім своєї невихованості та байдужості до оточуючих?
Як завжди, усі величальні оди на славу Бердичева знову залишилися далеко позаду, коли я поспілкувався з нашою землячкою – Даною, яка народилася в Бердичеві, і поїхала звідси до США коли їй було 20 років. Вже тридцять років вона живе в Америці, в Орегоні, а в Україну приїхала з чоловіком ненадовго, щоб навідати бабусю, яка тут проживає і нещодавно відсвяткувала своє 90-річчя. Дана ділиться своїми враженнями від міста Бердичева. Каже, що воно майже залишилося таким, як вона його пам’ятає тридцять років тому, тільки магазинів побільшало. «Ціни у Вас як в Європі, зараз навіть стало невигідно купувати деякі речі в Україні, так як за кордоном вони коштують так само, а той дешевше, а умов навіть 10-ї частини немає», – каже вона і розповідає свою історію, в принципі, банальну для нашого міста.
Поїхала жінка скупитися на базар, після якого з важкою сумкою поїхала на Вінницьку, де їй потрібно було зайти в один з торгових центрів поряд з універмагом. З дому вона виїхала дуже рано, тому природно, що їй захотілося в туалет. Запитала в перехожих і їй сказали, що поруч в магазині має бути туалет. Вона зайшла в один магазин, але їй, звісно, відмовили, порадивши скористатися громадською вбиральнею «біля синагоги». Де ця синагога – жінка, звісно, вже давно забула, тож обійшла декілька магазинів, і ні в одному персонал не дозволив скористатися їх туалетом. Запитувала навіть про платний туалет, адже річ не в грошах, а в природних потребах, проте ніхто не сказав їй, що є туалет в універмазі. Скрізь байдужість та відмови.
Врешті решт, вона забігла в один з магазинів секонд-хенда, думаючи, що тут точно має бути туалет. Одна продавчиня їй дозволила скористатися туалетом для персоналу (для покупців такої розкоші, звісно, не передбачено), але друга навідріз заборонила: «Ми не маємо права Вас пускати, побачить власник, він нас за це звільнить». Жінка каже, що вже ледь не плакала, але вони все одно їй відмовили. Пустили до туалету шоковану бердичівською гостинністю жительку США лише в готелі «Дежа вю», інакше чим би це закінчилося для неї, вона не знає.
«Якби я приїхала на довше, я б пішла в вашу мерію і сказала їм, що Ви все робите під Європу, але умов взагалі немає, – обурюється Дана. – В нас, коли будують великий магазин, є така умова – за свої гроші обов’язково побудувати туалет, а інакше вони не отримають дозвіл на будівництво. Мені дуже шкода цих людей, які приїжджають до вас в гості. Для того, щоб зацікавити людей, щоб вони щось купували, щоб хотіли приїхати ще раз, потрібно створити їм всі умови. Невже не можна було зробити вивіску, щоб було зрозуміло де знаходиться туалет, нехай він навіть буде платним. А якби я не знала української мови, що б тоді робила? Це питання повинно вирішуватися на рівні мерії – у всіх великих магазинах повинен бути туалет».
Ось такі гнітючі враження справило місто Бердичів на людину, яка тут колись народилася і прожила частину свого життя. Ми до цього звикли, а їй є з чим порівнювати. І уся туристична концепція міста Бердичева розбивається вщент із-за неможливості забезпечити туристам не те що нормальний сервіс, дозвілля чи умови перебування, а навіть справити їх природні потреби.
Денис ЗАРЕМСЬКИЙ
