“Війна для мене розпочалася у 2015” – історія колишнього розвідника, а нині волонтера з Житомирщини Назара Двірченка
Під час служби Назар зрозумів, що таке справжня чоловіча дружба, про це розповідає Суспільне Житомир.
“Це якось на внутрішньому стержні. Ти можеш людину знати дві-три години, побувати в якихось неприємностях і вже дружити з цією людиною багато років. Військова дружба. Слово є таке – побратимство”.
По закінченні військового контракту Назар продовжує займатися спортом. Він стає чемпіоном України з боротьби, готується до чемпіонату Європи, але тут війна – вже повномасштабна. Молодший сержант Назар Двірченко знову стає до лав десантно-штурмових військ у 95 бригаді, а потім перевівся до 46 бригади в розвідку. Військовий говорить, що страх на війні – це звичне явище.
“По нас працював літак, це було дуже неприємно. Ми ховались у підвалі. Дуже міцний підвал був, приліт був і недалеко від нас. І ви знаєте, це відчуття, коли ти чуєш, як летить снаряд і ти тоді мимоволі починаєш читати “Отче наш” і молитися. Це дуже страшно, але до цього звикаєш. Коли я зрозумів, що ми переможемо? Це коли почалась війна, і я побачив людину, якій під 80 років і вона зі своїм внуком носила пісок і робила барикади. І ще, коли був важкий бій: військовим було страшно, а ми побачили, що йде бабуся, яка несла їсти хлопцям. І тоді я зрозумів, що нас не перемогти”.
Побратим Назара Дмитро Білецький розповів про випадок, коли документи Назара випадково потрапили до списку загиблих.
“І в нього напевно був самий важкий день, коли він день не міг додзвонитися, так як там не було зв’язку. Переживав, що його документи поїхали з двохсотими і що зателефонують додому хворій мамі і скажуть, що він вмер”.
Через інвалідність батьків Назара Двірченка звільняють з військової служби у запас. За словами чоловіка, його мама вже вісім років паралізована, за нею доглядав батько. За час, поки Назар був на війні, мамі зробили дві операції, батькові – одну. Зараз батько не дуже ходить.
“Важко зрозуміти, що я вже нічого не можу зробити поки своїми силами, – каже Назар, – але я не зупиняюся. Ми зараз розробляємо лінію одягу для людей, які постраждали від війни, які втратили кінцівки”.
Сьогодні колишній командир розвідки Назар займається волонтерською діяльністю, часто буває на передовій.
“Чого ці хлопці захищають свою країну? Бо у нас самі гарні жінки в світі: українські дівчата, жінки, матері. Я дуже пишаюся. Завдяки вам ми воюємо, завдяки вам ми переможемо. Слава Україні!”.
